Explore every episode of the podcast світ не sweet. подкаст про міжнародку

Те, що сталось у Білому домі 28 лютого, здається, не міг передбачити ніхто. Візит, який мав стати здобутком української дипломатії та підтвердити відносини Києва з новою адміністрацією Дональда Трампа, завершився скандалом.

Суперечка Володимира Зеленського з Дональдом Трампом і Джей Ді Венсом, яку мільйони людей спостерігали в прямому етері, не лише зірвала підписання так званої угоди про корисні копалини. Вона також показала, наскільки відмінним є бачення повномасштабної російської агресії проти України у Києві та Вашингтоні.

Чи є шанс на примирення цих світів – українського та американського? Що передувало конфлікту в Білому домі та чи можна йому зарадити? І якою тут є роль Європи?

Про геополітичні аспекти нинішньої кризи в українсько-американських відносинах говоримо в подкасті "світ не sweet" з Маріанною Фахурдіновою – дослідницею Центру аналізу європейської політики та асоційованою аналітикинею Центру "Нова Європа".

Румунія довгий час лишалась унікальним острівцем стабільності з-поміж турбулентних політичних реалій своїх сусідів. Ще рік тому ми записували подкаст про румунсько-українські відносини, де називали її "тихим, але надійним союзником" Києва. Але тепер ситуація змінилася – коли в першому турі президентських виборів у листопаді минулого року абсолютно несподівано переміг проросійський ультраправий кандидат Келін Джорджеску.

Тоді Конституційний суд скасував результати виборів. Та нові заплановані на травень - і поточний рейтинг підтримки Джорджеску сягає понад 50% – з великим відривом від конкурентів. І це при тому, що Джорджеску не проводив справжньої виборчої кампанії, за ним немає жодної політичної партії чи організації, і про нього майже не повідомляли традиційні медіа. Зате за місяці після виборів він уже встиг запамʼятатися радикальними заявами, як-от про те, що "Україна - це вигадана держава", територію якої розділять між собою сусіди.

Ймовірний прихід до влади Джорджеску оприявнив недовіру до двох традиційних партій, які постійно обіймали владні позиції в Румунії – соціал-демократів та націонал-лібералів. А ще дав неабиякий буст популярності правим силам і на парламентських виборах. Що це означає для подальшого курсу країни? І чи означатиме, що в України зʼявився ще один проблемний сусід? Про це у новому епізоді подкасту "світ не sweet" ми поговорили з Сергієм Герасимчуком, заступником виконавчого директора Ради зовнішньої політики "Українська Призма".

Вибори до Європейського парламенту, які тривали 6-9 червня, спонукали європейські ЗМІ заговорити про “тріумф ультраправих”. І справді, крайні праві партії покращили здобутки в багатьох країнах ЄС, в Бельгії спричинили відставку уряду, а у Франції – навіть розпуск парламенту.

До того ж, оновлення представницького органу ЄС запустило машину оновлення керівництва європейських інституцій. І це вже безпосередньо впливає на нас: адже від того, хто очолює Європейську комісію чи Європейську раду, залежить і ухвалення рішень про підтримку України та її євроінтеграцію.

Про наслідки євровиборів, а також найбільш імовірних претендентів на топпосади в ЄС подкаст “світ не sweet” говорить із редактором “Європейської правди” Сергієм Сидоренком – і не лише в аудіо, а й у відеоформаті.

2 червня в Мексиці відбулися вибори до парламенту й місцевих органів влади, а також голосування за нового президента. І саме останнє ще до оголошення результатів стало сенсацією: вперше за найвищу посаду в Мексиці змагались дві жінки, й уперше на чолі країни буде саме президентка.

Переможниця президентських виборів – Клаудія Шейнбаум – була науковицею, має значний управлінський досвід та обіцяє продовжувати популярні соціальні заходи свого наставника, чинного президента Андреса Мануеля Лопеса Обрадора (знаного як АМЛО).

З іншого ж боку, Шейнбаум стане на чолі Мексики, де досі орудують наркокартелі, смертельні перестрілки є сумною буденністю для багатьох мешканців, а міграційна криза на кордоні зі США лише посилюється. До того ж, за президентства АМЛО Мексика не надто дбала про зовнішню політику й фактично навернулась в ізоляціонізм.

Як сталось, що в країні з укоріненою культурою “мачизму” жінка обійняла найвищу посаду; як вона обіцяє впоратись із викликами для другої найбільшої економіки Південної Америки; і, звісно ж, на що можна сподіватись у плані мексикансько-українських відносин?

Про це у подкасті “світ не sweet” нам розповів Іван Фечко — експерт Програми дослідження Латинської Америки та Карибського басейну Ради зовнішньої політики "Українська призма".

22 травня Норвегія, Іспанія та Ірландія заявили, що визнають Палестинську державу. Формально це поки що не змінює статусу території. Водночас їхні заяви можуть означати тиск і на інші країни Європи, щоби вони наслідували їх у підтримці самовизначення Палестини. З 1988-го існування Палестини як держави визнали понад 140 країн з-поміж 193 держав-членів ООН. США та ЄС тим часом наголошують: питання про визнання безпосередньо повʼязане з питанням переговорів, які наблизять довгостроковий мир у регіоні. Але чи можливо це?

Мир через діалог у контексті багаторічного протистояння Ізраїлю й Палестини захід усвоїх заявах часто вкладає у формулу "дві держави для двох націй". У межах цієї ідеї і ізраїльтяни, і палестинці погодилися б мати окремі держави з власними кордонами й без будь-яких спірних територій. Але нині неочевидно, як можна утілити це рішення в життя, коли триває ізраїльська операція з повного знищення ХАМАС в Газі, законність методів якої ставлять під питання міжнародні суди, а палестинську адміністрацію Махмуда Аббаса на Західному березі річки Йордан вважають не надто ефективною.

Яке майбутнє близькосхідного конфлікту - і які точки дотику можна знайти для мирних переговорів, коли, здавалося б, жодна сторона до них не готова? Чи використає Палестина нині історичний шанс на утвердження своєї державності, і що може чекати на Ізраїль, якщо заяви міжнародного кримінального суду перетворяться на ордери на арешт проти ізраїльської верхівки? Про все це у новому випуску подкасту “світ не sweet” говоримо з Ігорем Семиволосом, директором центру Близькосхідних досліджень.

Після невдалої спроби минулого року керівна партія “Грузинська мрія” вирішила таки добитись ухвалення закону "Про прозорість іноземного впливу" - аналогу російського закону про “іноагентів”, як його охрестили критики. На офіційне Тбілісі тиснуть чи не всі західні партнери й вулиця – таких масових протестів у грузинській столиці не було давно. Але “Грузинська мрія”, схоже, таки добилась свого, і вже в найближчі дні закон набуде чинності.

Для багатьох коментаторів – серед яких і гість нашого сьогоднішнього подкасту, редактор “Європейської правди” Юрій Панченко – події у Тбілісі нагадали українську Революцію Гідності, яка призвела до повалення влади Януковича. Але чи справді на це ж варто очікувати у Грузії? Яка в нинішніх подіях роль Росії та чи здатні США та Європейський Союз зупинити антизахідний розворот Тбілісі? Про все це – в нинішньому випуску подкасту “світ не sweet”.

Ви точно чули про суд над Дональдом Трампом у Нью-Йорку. У Сполучених Штатах, де цього року обиратимуть президента, це одна з головних тем у ЗМІ. Не в останню чергу – через скандальні подробиці справи. Адже не в кожному суді свідок описує нібито секс із експрезидентом у найпікантніших подробицях.

Поза тим, суд у Нью-Йорку – насправді не про секс. І вже влітку ми, схоже, станемо свідками першого в історії США вироку колишньому президенту в кримінальній справі. Та чи вплине це якось на виборчу кампанію і шанси Трампа перемогти в листопаді 2024 року? І що там із іншими кримінальними справами, про які, здається, вже всі призабули?

Про суди над Трампом; те, наскільки вони нагадують оте саме “полювання на відьом”; і очікування від президентських виборів 2024 року говоримо в подкасті “світ не sweet” із експертом Ради зовнішньої політики “Українська призма” Олександром Краєвим.

Найбільша демократія світу — так небезпідставно називають Індію. У цій країні, лиш поміркуйте, мешкає кожен сьомий виборець на планеті! Тому й вибори, як не дивно, в Індії особливі: тривають майже два місяці кількома хвилями, а для того, щоб забезпечити виборче право кожного, бюлетені мандрують у найбільш важкодоступні куточки цієї країни.

Нинішні парламентські вибори в Індії — в самому розпалі. І хоча результати офіційно оголосять тільки 4 червня, все йде до того, що владу в нижній палаті парламенту утримає націоналістична Бхаратія Джаната — партія чинного прем’єра Нарендри Моді. Тим не менш, опозиція не опускає рук і перед виборчим циклом пішла на безпрецедентний крок та об’єдналась в єдиний блок, аби "скинути" Моді. До слова, називається цей блок INDIA.

Про те, як працюють вибори в найбільшій демократії світу і чому дзвінок зірки Боллівуду здатен вирішити долю голосування — в дуже цікавому епізоді "світ не sweet" розповідає Олена Борділовська, завідувачка відділу нових викликів Національного інституту стратегічних досліджень, докторка політичних наук.

Те, на що Україна чекала останні понад сім місяців, нарешті втілилось у життя. Палата представників США 20 квітня проголосувала за чотири законопроєкти, серед яких — довгоочікувана додаткова допомога для Києва.

Українське питання в останні місяці знову стало заручником внутрішньої американської політики. Спершу — через вимогу республіканців ухвалити максимально жорсткі заходи контролю над кордоном США та Мексики. Потім — через шантаж спікера Палати представників Майка Джонсона з боку ультраправих колег.

Тим не менш, ключове для нас голосування, хай і з прикрим запізненням, відбулось. Попереду — схвалення Сенату, але воно, схоже, не стане проблемою. Та, певна річ, це не означає, що питання допомоги для Києва опинилось поза зоною ризику.

Про причини затримки рішення в Конгресі США в подкасті "світ не sweet" розповідає Маріанна Фахурдінова — асоційована аналітикиня Центру "Нова Європа", гостьова аналітикиня СЕРА (Центр аналізу європейської політики, Вашингтон). На додачу, ми розібрались, чи міг Білий дім — навіть усупереч перешкодам на Капітолійському пагорбі — все ж надіслати Україні критично важливе озброєння.

За даними Центру економічної стратегії, станом на кінець січня 2024 року за кордоном через війну перебуває 4,9 млн українців. Майже половина з них уже не планує повертатися. І, звісно, це величезна проблема для України, яка вже потребує робочих рук та мізків для відбудови країни та відновлення її економіки. Рішення їхати додому – це великий і складний крок, особливо для тих, хто вже знайшов роботу на новому місці і щойно звик до нового життя у безпеці, а діти інтегрувалися у закордонні школи й садочки. Безупинні обстріли, знищений дім, потреба мобілізуватися та й корупційні скандали в рідній країні – усе це стримує українців від повернення.

На цей процес можна поглянути й з іншого, незвичного для нас боку. Частина країн готова мотивувати українців повертатися: наприклад, Британія вирішила скоротити терміни продовження тимчасового захисту для українців. Однак для низки країн відпускати українців додому теж буде непросто. Для тієї ж сусідньої Польщі українці, які працюють та сплачують податки, закривають істотну потребу трудового ринку. Водночас українці, хоча й забезпечені роботою, через, наприклад, мовний барʼєр, змушені йти на посади нижчої кваліфікації, аніж могли б в Україні. А отже, цінні кадри втрачають час та можливість реалізувати себе не вдома.

Як влада має адекватно й дієво комунікувати потребу українцям повертатися додому – і як може мотивувати їх це робити? Чому навіть якщо, уявімо, геть усі раптом приїдуть – цього все одно буде замало, аби відновлювати постраждалу від війни країну? І як уже зараз нам варто налаштувати себе на те, що згодом Україна стане ще більш мультикультурною, адже сюди зʼїдуться іноземні робітники? Про усе це говоримо з Ольгою Токарюк, дослідницею українського форуму в Chatham House у Лондоні, яка зараз вивчає залучення українців за кордоном у часи великої війни.

У квітні НАТО відзначає 75 років від заснування - власне, від моменту підписання Північноатлантичного договору. І десять з них Альянс очолює норвежець Йенс Столтенберг. На його перебування на посаді припали важкі роки російської агресії проти України, а нині й загроза прямої конфронтації РФ та Альянсу. Водночас за цей час НАТО змінювалося, зміцнювалося та розширювалося. Так, відзначення ювілейної дати відбулося буквально за кілька тижнів після офіційного прийняття до Альянсу Швеції.

Генеральний секретар НАТО - людина, від якої залежить не стільки ухвалення рішень (адже більшість питань вирішується саме країнами-членами), а координація зусиль та пошук порозуміння. Однією з головних переваг Столтенберга, наприклад, називали те, що йому вдавалося знаходити спільну мову з Дональдом Трампом - ексцентричним екс президентом США, який неодноразово різко критикував альянс, а нині знову може повернутися у президентське крісло. Столтенберг був ефективним на своїй посаді: його термін на чолі Альянсу продовжували чотири рази, а пошук наступника виявився доволі непростою справою.

Спершу лунало дві пріоритетні вимоги до нового Генерального секретаря НАТО. По-перше, це має бути жінка - адже жодна поки не очолювала альянс за всі роки його існування. По-друге, це мала бути представниця східноєвропейської країни - щоби підкреслити, що східний фланг НАТО теж перебуває у фокусі уваги. Однак кандидат, якого зараз називають найімовірнішим наступником Столтенберга, не потрапляє у жодну з цих категорій. Чому тоді у премʼєр-міністра Нідерландів Марка Рютте як потенційного нового генсека така велика підтримка?

Про це, а також про те, які наслідки матиме це призначення для України, її підтримки у війні та відносин з Альянсом, говоримо з Ганною Шелест — директоркою програми безпекових студій та глобального залучення Ради зовнішньої політики "Українська призма". А якщо вам також було цікаво, чому з боротьби за крісло очільника альянсу "вилетіли" найбільш антиросійські кандидати, у цьому випуску "світ не sweet" знайдете відповідь і на це питання.

Майже рік у Польщі не вщухають протести фермерів. З одного боку - це загальноєвропейський “тренд” заперечення курсу “зеленої трансформації”, започаткованого Брюсселем, з остраху втрати наявні блага. З іншого ж - частково гнів спрямований і на Україну. Коли уряд "Права і справедливості" запровадив одностороннє ембарго на українську агропродукцію, а потім продовжив його всупереч рішенню Єврокомісії, польські фермери й перевізники узялися блокувати пункти пропуску на кордоні з Україною.

Здається, в останні місяці напруга й емоції сягнули піку: почастішали епізоди із навмисним розсипанням зерна, на протестах помітили проросійські гасла. Зміна влади в Польщі не принесла бажаної деескалації: уряд премʼєра Дональда Туска подумує про розширення обмежень. Водночас усе ж почався діалог з українською стороною. За підсумками шестигодинних міжурядових переговорів між українськими й польськими переговорами у Варшаві премʼєри Туск та Шмигаль зазначили, що “наблизилися до угоди”. Але чи зупинить вона протести миттєво і чи не принесе Україні нові збитки?

А ще - як питання проблем польських фермерів фігуруватиме на порядку денному найближчих виборчих циклів? Адже попереду на Польщу чекають місцеві вибори, вибори до Європарламенту, а у 2025-му - й президентські. Чи не стане через це Україна надто токсичним питанням (спойлер: навряд чи, адже опитування свідчать, що нині три чверті поляків підтимують надання Україні гуманітарної допомоги, а більше половини - військової). І чому самих лише міжурядових домовленостей буде недостатньо, щоби залагодити усі ці труднощі в комунікації?

Про це у новому випуску подкасту “світ не sweet” говоримо з з Оленою Бабаковою — журналісткою, дослідницею міграції, викладачкою Університету Вістула у Варшаві.

Коли ми говорили з гостею цього подкасту про те, якими непростими є польсько-українські відносини, вона порівняла це з початком терапевтичної сесії для пар. І справді, відносини Києва та Варшави переживають свої злети й падіння; часом загострюються до межі, часом – переживають хвилю піднесення.

Після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році українці укотре відкрили для себе сусідню Польщу не просто як сусідню державу, а і як одного з найважливіших стратегічних партнерів та союзників України. Та останнім часом тема подій на Волині (які в Польщі називають Волинською різаниною), ставлення до українських біженців і підтримка України загалом знову виринають у польському дискурсі.

Про те, якими нині є польсько-українські відносини і як на них впливають останні політичні події у Польщі (зокрема й майбутні президентські вибори), у подкасті “світ не sweet” розповідає Олена Бабакова – журналістка, дослідниця міграції, викладачка Університету Вістула у Варшаві.

Є на світі одна родина, за життям якої спостерігає, без перебільшення, весь світ. Про неї пишуть численні книги, знімають фільми й серіали, причому не завжди позитивні. І попри це, ця родина — а йдеться, звісно ж, про королівську родину Великої Британії — досі є таким собі непорушним символом, без якого цю країну годі й уявити.

Найбільше випробування британській монаршій сім’ї випало після смерті незмінної десятиліттями королеви Єлизавети ІІ. Але й без того викликів не бракує: від скандального принца Ендрю та демаршу Гаррі й Меган до низки викривальних фільмів, серіалів і журналістських розслідувань. Серед останніх ударів — рак, виявлений у короля Чарльза ІІІ та принцеси Кейт, однієї з найпопулярніших членкинь сім’ї.

Але як попри все це королівська родина в Британії — хай як банально це звучить — досі існує? І ще й їй вдається обертати на свою користь негатив у ЗМІ (і якщо так, то як)? Про це, а також про останні виклики, перед якими постала британська монархія, ми в подкасті “світ не sweet” поговорили з Єгором Брайляном — кандидатом історичних наук, членом Королівського історичного товариства (Лондон), аналітиком Центру досліджень "Детектора медіа".

Ставлення України до Німеччини з початку повномасштабного вторгнення для України нагадує "американські гірки". Спершу — крайній скептицизм і навіть відверте висміювання (ви точно пам’ятаєте меми про "Нікчемчину"). Потім усе змінилось на краще, навіть відверте захоплення німецьким канцлером Олафом Шольцом.

Але нині, коли той-таки Шольц блокує надання Україні крилатих ракет Taurus — до того ж, під украй сумнівними приводами, — популярність ФРН поміж українців знову падає. І це — цілком виправдано, говорить очільник European Resilience Initiative Center Сергій Сумлєнний.

Із експертом, якого слухачі подкасту "світ не sweet" уже можуть пам’ятати (минулого року ми говорили про те, чому Німеччина не постачає Україні танки Leopard), ми спробували розібратись: що рухає політикою Берліна щодо нинішньої війни? Чому Шольц насправді так проти Taurus (і чи може це змінитись)? І чи несуть загрозу для нас ультраправі та ультраліві політичні сили, що в Німеччині набувають популярності?

Здається, вникати у російські внутрішньополітичні процеси великого сенсу немає: там усе стабільно. Путін при владі до кінця його днів, реальна опозиція в країні знищена, і "спецоперація" надовго. Однак президентські вибори в Росії, призначені на 15-17 березня - все ж таки привід ближче поглянути на російську (очевидно, поки безальтернативну) реальність. Насамперед тому, що "вибори Путіна" – а ми точно знаємо, що переможе він – проводяться і на окупованих територіях України всупереч нормам міжнародного права.

До того, як Путін вів свою передвиборчу агітацію, взагалі залишається багато питань. Чому він спершу зробив ставку на мілітаристську риторику, а останнім часом раптово переключився на "соціалку" (особливо взяв курс на збільшення народжуваності)? Навіщо допустив у передвиборчі перегони, хай і дуже ненадовго, "позасистемного" Бориса Надєждіна? Чи повʼязана якось із виборами смерть опозиціонера Олексія Навального? Ну і власне, навіщо в принципі Путіну проводити вибори, якщо і так ясно, як вони закінчаться і, здавалося б, його владі нічого не загрожує.

Про те, чого чекати Україні від "виборів" у державі-агресорці, як вони можуть позначитися і на полі бою, а також Росію майбутнього, де вже не буде Путіна, однак навряд чи буде і єдність російської опозиції - говоримо у новому випуску подкасту "світ не sweet" з експертом програми російських і білоруських студій аналітичного центру "Українська призма" Антоном Оксентюком.

Останні кілька місяців в Україні активно стежать за внутрішньополітичними перипетіями у Сполучених Штатах. Адже найбільший донор військової допомоги Києву весь цей час не може ухвалити рішення, яке б розблокувало подальше постачання зброї.

І це — не єдине, що викликає занепокоєння в Україні. Адже наприкінці року американці обиратимуть нового президента, й повернення до Білого дому Дональда Трампа — який обіцяв “завершити війну за 24 години” — вже видається досить імовірним.

У цьому випуску подкасту “світ не sweet” ми поговорили з Альоною Гетьманчук — директоркою Центру “Нова Європа”, відомою американісткою — про те, чому Штати останнім часом так лихоманить, у чому полягає ключова помилка адміністрації Джо Байдена щодо війни в Україні. І бонусом — про те саме інтерв’ю Путіна Такеру Карлсону.

Якщо ви чули новини з Міжнародного суду ООН за останні тижні, то швидше за все у вас могло виникнути багато запитань. Наприклад, до кінця так і не зрозуміло: то Росію покарають, чи ні? Вимоги України задовольнили меншою мірою, тож це - провал? І що з репараціями? Звісно, простих відповідей тут немає, але рішення, які ми почули в Гаазі без перебільшення є історичними.

Нещодавно Міжнародний Суд ООН оголосив рішення у двох окремих справах, які Україна ініціювала проти Російської Федерації. Так у висновку від 31 січня суд постановив, що Росія порушила Міжнародну конвенцію про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. А 2 лютого - що Росія справді Росія могла спотворити поняття геноциду і зловживати Міжнародною конвенцією про його запобігання геноциду (але це лише стадія юрисдикції і суд ще буде зважувати тут усі докази).

Справді, більшість вимог України суд відкинув, і репарацій за порушення щонайменше двох конвенцій Україна уже може не сподіватися. Однак багато в чому українська команда змогла домогтися юридичного прецеденту. Наприклад, так звана “Велика справа”, яку МС ООН за поданням України розглядав з 2017 року - це перша справа, в якій цей суд розглядав порушення за Міжнародною конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму по суті. Крім того - це найперша справа з моменту заснування МС ООН, в якій Російська Федерація визнана порушницею міжнародного права. І так, це перша міжнародна судова інституція, яка визнала це офіційно.

Загалом до роботи Міжнародного Суду ООН, який може карати країни, а не окремих осіб, як, скажімо, Міжнародний кримінальний суд, є чимало питань. Відповіді на них ми шукаємо у цьому подкасті з Антоном Кориневичем, послом з особливих доручень МЗС України. А оскільки наш гість є й агентом України в Міжнародному Суді ООН - це наша ексклюзивна можливість зазирнути за лаштунки нещодавніх судових рішень у Гаазі.

Румунія - це той сусід України, про якого легко забути, пригадуючи усі перипетії у відносинах з найближчими партнерами по ЄС. Усе тому, що між Києвом та Бухарестом історично не виникало значних суперечок, які б розварили їх на роки, а труднощі на зразок ролі неіснуючої “молдовської мови” в Україні та прав румунської меншини, вдалося владнати доволі швидко та мирно. А вже з початком повномасштабного вторгнення історично антиросійська Румунія стала надійним союзником для нас, підтримавши Україну збройно - хоча й не розголошуючи обсяги та найменування наданої допомоги.

Також Румунія тренує українських військових, зокрема у листопаді минулого року за 100 км від Бухареста зʼявився навчальний центр для українських пілотів, аби вони опанували винищувачі F-16. А ще з цієї ситуації країна має і власний зиск: наприклад, підтримує вступ України до НАТО, бо тоді перестане бути його мало захищеним “східним флангом”. Крім того, румуни виграли і від транзиту українського зерна своєю територією, бо це стало поштовхом для розширення власних транспортних потужностей.

Цьогоріч в Румунії вибори - одразу на кількох рівнях, і чинний президент Клаус Йоганніс, який запамʼятається своєю стійкою підтримкою України, піде у відставку. Хороша новина в тім, що усі ключові політичні сили в Румунії єдині щодо основоположних питань, зокрема безпекових, тож здається, Україні тут нема про що турбуватися. Однак, чи варто Києву закривати очі на доволі радикальні заяви румунських ультраправих про анексію Буковини? І чи вдасться “руці Кремля” все ж протягнути своїх адептів у новий румунський парламент?

Про це, а також подробиці українсько-румунської співпраці, та коріння антиросійської поцизії Бухареста, говоримо у новому випуску подкасту "світ не sweet" із Маріанною Присяжнюк, журналісткою проєкту StopFake та видання "Главком”.

У жовтні минулого року увага усього світу прикипіла до протистояння між Ізраїлем та ХАМАС - бойовим угрупованням, яке підтримує Іран. Уже тоді посадовці й міжнародні експерти закликали до якнайшвидшого “мирного рішення”, аби не дати масштабнішому конфлікту розгорітися у дуже схильному до цього регіоні. Однак, схоже, так не вийшло: війна в Газі усе ще триває, до цього додалися й атаки по території Ізраїлю з боку ліванської Хезболли, обстріли єменськими хуситами суден на торговельних шляхах у Червоному морі, обміни ракетними ударами між Іраном та Пакистаном.

За місяці загострення довкола Гази стало зрозуміло, що напруження на Близькому сході поступово трансформується з палестинської війни в іранську. Адже саме Іран перебирає на себе функцію головного регіонального дестабілізатора та ініціативу щодо посування “червоних ліній” усе далі й далі. Однак де він зупиниться? І що може стати останньою краплею, яка все ж розпалить велику війну, яка охопить регіон? А ще - на кого Тегеран робитиме ставку у цій боротьбі, що розгортається? Адже ХАМАС серйозно втратив військову могутність внаслідок наземної операції Ізраїлю в Газі, а США та Британія здійснюють удари по цілях єменських хуситів, яких теж діють за підтримки Ірану.

Близький Схід здається дуже далекою і, можливо, не до кінця зрозумілою нам через релігійні, культурні й політичні особливості частиною світу. Однак варто нагадати, що допомога Ізраїлю з боку США, його головного союзника, нині застрягла у Конгресі США у тому ж пакеті, що й допомога Україні. А подальша ескалація в Червоному морі резонно ставить питання руба: чи вистачить у західних союзників Києва сил та засобів на ще одну повномасштабну війну? Розбираємося в актуальній картині Близького сходу у новому випуску подкасту “світ не sweet” із заступником директора Центру близькосхідних досліджень Сергієм Даниловим.

Ім'я Бориса Джонсона в Україні й досі згадують із теплотою та вдячністю за підтримку, яку Велика Британія надала Україні на початку повномасштабного вторгнення Росії (та й після неї). А в Росії — як не дивно, досі використовують для своєї пропаганди (мовляв, через нього в уяві московського МЗС зірвалось "перемир'я" між РФ та Україною).

Британія багато в чому відіграла лідерську роль у підтримці України в останні місяці. Західні РСЗВ, танки, далекобійні ракети — усе це британці передавали першими, підштовхуючи до подібного кроку решту союзників, включно зі США. І тоді як у деяких європейських країнах все частіше чути сумніви в необхідності зберігати підтримку Києва, британське суспільство й політикум зберігають твердий консенсус.

Наскільки підтримка Лондоном Києва стала випадковістю? Як розвивались за останні роки британсько-українські відносини та як їх можна покращити ще більше? І, звісно, що означає двостороння угода про безпеку, яку президент Володимир Зеленський і прем'єр-міністр Ріші Сунак підписали 12 січня — знову ж таки, це перша подібна угода для України?

Поговорити про це в подкасті "світ не sweet" ми запросили Єгора Брайляна — кандидата історичних наук, члена Королівського історичного товариства (Лондон), аналітика Центру досліджень "Детектора медіа", та Олександра Краєва — експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма", який досліджує Британію та британсько-українські відносини.

2024 рік не просто так охрестили "роком виборів". Цьогоріч право обирати владу мають понад чотири мільярди жителів демократичних держав. І перші такі вибори відбуваються на Тайвані — острові, який в останні роки все активніше заявляє про свою незалежність від Китаю.

Ситуація на Тайвані де в чому нагадує те, як Росія роками чинила прямий і непрямий тиск на Україну. В хід ідуть пропаганда, підкуп, залякування, військові навчання біля кордонів. А в останні місяці на тлі напруженості між Пекіном і Вашингтоном усерйоз говорять і про силовий сценарій захоплення Тайваню з боку КНР.

Що треба знати про політичне життя Тайваню? Як на результати виборів відреагує Китай і чи змінять вони ситуацію в регіоні? Чим Тайбей може бути цінним для України? Саме тоді, коли стають відомі перші результати виборів на Тайвані, слухайте в першому цього року подкасті "світ не sweet" нашу докладну розмову про це з Юрієм Пойтою — керівником секції Азійсько-тихоокеанського регіону Центру досліджень армії конверсії та роззброєння, наразі — запрошеним науковим співробітником в Інституті досліджень національної оборони та безпеки на Тайвані.

Рік, що минає, став не лише черговим роком геноцидальної війни Росії проти України, а й роком чергового випробування на міцність наших відносин зі східноєвропейськими сусідами.

Попередня влада Польщі в особі "Права й справедливості", попри неоціненну допомогу Варшави Києву за час повномасштабного вторгнення, не цуралась іти на відкритий конфлікт із Україною — від заборони імпорту сільгосппродукції до блокади кордону. Прихід до влади коаліції на чолі з Дональдом Туском, попри очікування, не вирішив ці проблеми водномить.

У Словаччині, яка приємно здивувала українців активною військовою підтримкою, під кінець року в прем'єрське крісло сів Роберт Фіцо. Він не лише обіцяв не дати Україні "ані патрона", а й відверто озвучує проросійські тези — на кшталт про те, що вступ України до НАТО стане початком "Третьої світової".

А українсько-угорські відносини в останні роки, здається, перебувають у стані перманентної кризи, і не в останню чергу — через те, що Будапешт єдиним із країн ЄС продовжує підтримувати відносини з Росією, а угорські політики не цураються відверто образливої риторики в бік української влади.

Яким був цей непростий рік відносин України зі східними сусідами й чого очікувати в перспективі, чи можна порозумітись зі, здавалось би, проросійськими лідерами в Будапешті й Братиславі — у фінальному для 2023 року випуску "світ не sweet" говоримо з директором Інституту центральноєвропейської стратегії Дмитром Тужанським.

Премʼєр Словаччини Роберт Фіцо опинився в центрі політичного конфлікту.

“Війна слів” з Україною, візит у Москву до Владіміра Путіна наприкінці минулого року, погрози депортувати з країни українських біженців, натяки про можливий вихід з ЄС – все це вилилось у масштабні протести словаків.

Тоді як опозиція Словаччини намагається оголосити вотум недовіри уряду Фіцо, той заявляє про підготовку “Майдану” і ледь не прямо звинувачує в цьому Україну. У Києві, здається, вже не намагаються приховати роздратування антиукраїнськими заявами словацького премʼєра.

Що відбувається у Словаччині? Наскільки реальною є відставка Роберта Фіцо та зміна влади в країні? Й чи пройшли українсько-словацькі відносини точку неповернення?

Про це з ведучими подкасту “світ не sweet” говорив Віталій Дячук – аналітик Інституту центральноєвропейської стратегії та ініціативи Re:Open Ukraine.

У це мало хто вірив - але диво сталося: лідери ЄС ухвалили рішення про початок переговорів про вступ України до Євросоюзу. Найбільшою перепоною - адже у згоді 26 держав-членів ЄС сумнівів особливо не було - мала стати позиція 27-ї, Угорщини, а точніше її премʼєра Віктора Орбана. Однак несподівано зʼясувалося, що на час голосування (а рішення мало бути ухвалене одноголосне) Орбан добровільно залишив залу засідань - таким чином, дозволив погодити початок переговорів без свого вето. Після цього інші лідери узялися наввипередки розповідати історії про те, як запропонували угорському премʼєру чи то вийти "попити кави", чи просто вказали на двері.

Про те, що до останнього певності у позитивному рішенні не було, свідчила й інтрига з візитом президента Володимира Зеленського на саміт Євроради. Його, врешті, не було в Брюсселі, однак схоже, надія на запрошення залишалася: у час, коли лідери ЄС голосували за початок переговорів, Зеленський перебував в Європі - буквально на відстані годинного перельоту до Брюсселя. Утім, інше важливе питання Орбан таки "перетягнув" на себе - ветував рішення про передачу Україні 50 млрд євро на чотири роки за програмою Ukraine Facility.

Чи було це намаганням хоча би в чомусь не поступитися позиції ЄС і привезти "перемогу" угорському виборцю? Що такою поведінкою Орбан намагається "виторгувати" для себе - і головне, чи є ризики, що він і надалі буде пробувати блокувати й інші рішення по Україні? Однак - як же врешті-решт він поступився своїми принципами і дозволив проголосувати за початок переговорів з Україною? Гадаємо, найкраще це можна було відчути і зрозуміти з-за лаштунків саміту Євроради, де була наша колега Валерія Пашко, журналістка Суспільного - з нею ми й обговорюємо підсумки брюссельської зустрічі у новому випуску подкасту "світ не sweet".

Навіть якщо ви вже втомилися глибоко занурюватися у новини про нові пакети допомоги Україні, певно, вам все одно передалося хвилювання, що ситуація нині – не дуже. І у центрі розмов про те, що союзники підтримують нас уже не так активно – історія із затримкою багатомільярдного пакета від нашого головного стратегічного партнера, США. Допомога на 111 млрд. доларів, з яких майже половина має піти Україні, нині застрягла у Конгресі США. Сенатори навіть не пішли на різдвяні канікули вчасно – у надії, що за пакет ще встигнуть проголосувати.

Щоби пришвидшити процес ухвалення такого довгоочікуваного пакету допомоги (а президент Байден подав запит на неї до Конгресу ще у жовтні), до США приїхав президент України Володимир Зеленський. ВВС уже охрестило його візит "сповненим розпачу", бо, мовляв, дива поки що не сталося. Однак у будь-якому разі ця ситуація – привід розібратися в технічних аспектах цього питання. Скажімо, чому Конгрес голосує разом за допомогу і Україні, й Ізраїлю, і Тайваню, а виключення питання мексиканського кордону – настільки чутливе для республіканців?

А ще – це нагода поговорити і про ширший контекст, зокрема, розгортання передвиборчого протистояння у США. Які шанси, що Україна отримає багатостраждальну і давно обіцяну допомогу? І чи варто остерігатися, що двопартійна підтримка України в Конгресі, якою вона завжди так пишалася, помалу слабне? У новому випуску подкасту "світ не sweet" зʼясовуємо це з Володимиром Дубовиком, американістом, директором Центру міжнародних досліджень Одеського національного університету імені Мечнікова.

Уявіть ситуацію: багата на нафту країна вирішує анексувати територію значно меншої сусідньої держави, а щоб додати цьому "легітимності" — проводить референдум і каже, що 95% це підтримують. Комусь це нагадує агресію Росії проти України — і не випадково. Адже назріваюче протистояння між Венесуелою та Гаяною в Латинській Америці має принаймні кілька подібних рис.

3 грудня у Венесуелі відбувся референдум про приєднання до країни частини території сусідньої Гаяни — багатого на нафту району Ессекібо. За "офіційними" даними, на всі п’ять питань референдуму 95% його учасників відповіли "так", після чого венесуельський диктатор Ніколас Мадуро оголосив про створення 24-го штату Венесуели Гуяна Есекіба. Гаяна, звісно ж, референдум відкинула й закликала міжнародну спільноту втрутитись у ситуацію.

Звідки взялися територіальні зазіхання на Ессекібо, чому про претензію на нього Мадуро заявив лише зараз, чи варто очікувати збройної анексії регіону — і, звісно ж, що це означає для України? У новому випуску подкасту "світ не sweet" говоримо з Іваном Фечком — експертом Програми дослідження Латинської Америки та Карибського басейну Ради зовнішньої політики "Українська призма".

Нідерланди - важливий союзник України з початку повномасштабного вторгнення. Країна встигла надати нам близько 2,5 млрд євро воєнної допомоги і пообіцяти ще, очолити разом з Данією “коаліцію винищувачів” для України і оголосити про майбутню передачу літаків F-16. Однак тепер ця підтримка під загрозою, або принаймні так здається на перший погляд. Нідерланди - ще одна країна ЄС, де на парламентських виборах здобули перевагу ультраправі сили.

Для хвилювань справді є підстави. Герт Вілдерс, очільник “Партії свободи”, яка здобула найбільше голосів на виборах, не приховував свою прихильність до президента Росії Володимира Путіна, давав інтервʼю Russia Today, а у 2018-му взагалі поїхав до Росії попри критику нідерландців. Особливо - родичів загиблих у рейсі малайзійського Боїнга рейсу МН17, збитого російським БУКом у 2014 у небі над Донбасом.

Які тенденції у нідерландському суспільстві посприяли тому, що так багато голосів отримав Вілдерс з його радикальною риторикою? І скільки тепер може тривати формування владної коаліції, після чого, власне, українцям стане зрозуміліше, чого очікувати від нового уряду Нідерландів? Про це говоримо у новому епізоді подкасту “світ не sweet” з Юлією Солдатюк-Вестервельд, дослідницею нідерландського Інституту міжнародних відносин Clingendael.

Аргентина - унікальна країна з економічної точки зору. Попри значний економічний потенціал вона роками перебуває у глибокій економічній кризі, інфляція там перевищує 140%, а майже половина населення живе за межею бідності.

На тлі економічних проблем аргентинці обрали несподіваного президента - радикального лібертаріанця Хав'єра Мілея. Останній прийшов до влади на закликах доларизувати економіку, скасувати центральний банк та позакривати більшість міністерств аргентинського уряду. Проте чи матиме така політика успіх? І у чому взагалі причина аргентинської економічної кризи?

Про це ми говорили в експериментальному подкасті “Хроніки економіки” та “Світ не sweet” разом з директоркою програми Латинської Америки та Карибського басейну “Української призми” та доценткою КНУ Наталією Шевченко.

Принагідно запрошуємо вас підписатися на подкаст наших колег: https://www.pravda.com.ua/podcasts/63bff58767d28/

8 листопада Європейська комісія (виконавчий орган ЄС) опублікувала так званий «звіт про розширення», де рекомендувала почати переговори про членство з Україною. Це рішення — насправді лише один з кроків на довгому шляху до набуття повноцінного членства в Євросоюзі. Як мінімум, ще потрібно розпочати переговори, а потім — успішно їх завершити, що далеко не обов'язково відбудеться за два роки, як кажуть українські посадовці.

Тим паче, не варто забувати, що Україна — не єдина держава, яка прагне членства в Євросоюзі: узяти хоча б сусідню Молдову або Грузію. Або ж країни Західних Балкан: декотрі з них майже двадцять (!) років рухаються до вступу в Євросоюз. Та й повномасштабне вторгнення Росії може стати на заваді швидкій євроінтеграції. Чи насправді ні?

Розібратися, що насправді означають переговори про членство і, звісно, чи не заблокує Угорщина чи ще якась держава ЄС наш рух до нього, подкасту «світ не sweet» допоміг редактор "Європейської правди" й фахівець із європейської інтеграції Сергій Сидоренко.

Якби вас попросили пригадати щось про Іран, найвірогідніше, ви б сказали, що це країна, яка перебуває у так званій “осі зла” з Росією, Китаєм та КНДР. А ще - що нещодавно там були масові протести за права жінок після загибелі 22-річної Махси Аміні, які вийшли за межі Ірану. А ще - хоча це, мабуть, було б найпершою асоціацією - з вересня минулого року українські військові збивають дрони-камікадзе Shahed, які запускає Росія. При тому що Іран офіційно не вважає себе стороною конфлікту.

Ісламська республіка Іран - це складна країна, якою керує не президент, а лідер Ісламської революції, а в основі її ідеї державотворення лежить знищення єврейської держави - Ізраїлю. Тож не дивно, що у нинішньому протистоянні між Ізраїлем та ХАМАС, Іран фінансово та збройно підтримує палестинських бойовиків. Однак в історії були випадки, коли у війні Іран та Ізраїль виступали ледь не союзниками. І це - не єдиний несподіваний факт про Іран. Чого тільки варта співпраця України та Ірану у галузі літакобудування!

Як варто розуміти поведінку Ірану на міжнародній арені, внутрішньополітичну ситуацію в країні, її інтереси у війні Ізраїлю та ХАМАС, історію українсько-іранської співпраці і те, як тепер Україні будувати відносини з Іраном? Говоримо про це у новому епізоді подкасту "світ не sweet" з Володимиром Джиджорою, дипломатом, який у 1997-2001 працював секретарем Посольства України в Ісламській Республіці Іран, а нині - віце-президентом Асоціації національної та громадської безпеки України з європейської та євроатлантичної інтеграції.

Роберт Фіцо обіцяв, що не відправить “жодного снаряду в Україну”, якщо виграє вибори. І після перемоги, схоже, не збирається відступатися від своїх принципів. 27 жовтня у Брюсселі він ще й поставив під сумнів доцільність надання Україні чергового пакету допомоги на 50 млрд євро, назвавши Україну “однією з найбільш корумпованих країн світу”. А ще Фіцо виступає проти антиросійських санкцій і обіцяє не арештовувати Путіна, якщо він колись приїде до Словаччини попри ордер від МКС.

Вважати нову владу Словаччини дружньою до України складно. Крім партії Фіцо Smer-SD, до парламенту на виборах потрапила ще одна відверто проросійська Словацька національна партія, а також помірковано-прозахідна партія "Голос". Цей результат вас може дивувати, однак лиш допоки ви не дізнаєтеся про контекст - чому проросійські наративи так добре приживаються у Словаччині і чому менше половини словаків вважають Росію агресоркою.

Своєю риторикою, зокрема ставленням до Росії, премʼєр Словаччини дуже нагадує свого угорського колегу Віктора Обрана, однак порівнювати їх не зовсім коректно. Якщо про Орбана кажуть як про “ідейного” політика (якими б абсурдними часом не здавалися його ідеї), то Фіцо - радше прагматик. І тут, як не дивно, криється певне запокоєння для України. Чому? У новому випуску подкасту “світ не sweet” ми говоримо про це і про ширший контекст виборів у Словаччині з Александром Дулебою, аналітиком Словацької асоціації зовнішньої політики, професором політології університету в Пряшеві.

Що ви чули про Латинську Америку за останні місяці? Мабуть, точно натрапляли на заяви президента Бразилії Лули Да Сілви про те, що в повномасштабній російській агресії проти України винні Захід і НАТО. Або що Колумбія не передаватиме Україні зброю "для продовження війни".

Латиноамериканський регіон — це 33 країни, кожна з яких має власні особливості й історію. Так, їх загалом об'єднує бажання дистанціюватись від агресії РФ в Україні. Але й на цьому континенті, попри роки систематичного впливу Росії, не бракує союзників України. Часом — досить несподіваних.

Якою насправді є ставлення Латинської Америки до України та РФ? Чи не перебільшений російський вплив на континенті (й не забуваймо про Китай)? І як Київ нині вибудовує відносини з латиноамериканськими країнами й що варто робити, аби змінити їхню позицію — якщо це взагалі можливо? У подкасті "світ не sweet" говоримо з експерткою програми дослідження Латинської Америки та Карибського басейну Ради зовнішньої політики “Українська призма” Анастасією Косенко.

Примітка. Розмова записувалась 16 вересня.

15 жовтня Польща обрала новий парламент. І хоча більшу кількість голосів здобула нині керівна партія "Право та справедливість", перемогу святкують опозиційні сили - "Громадянська коаліція", "Третій шлях" і "Нова Лівиця".

Схоже, саме вони спільно матимуть більшість у Сеймі (нижній палаті парламенту Польщі), а отже формуватимуть коаліцію. Це означатиме кінець правління "Права та справедливості" після двох каденцій при владі, але чи віддасть вона свою владу так швидко?

Найближчими тижнями стане зрозуміло, за яким сценарієм усе ж розгортатимуться події. Вперше засідання нового складу Сейму має відбутися щонайпізніше через 30 днів після оголошення результатів.

Нинішні вибори побили рекорди явки - голосувати прийшли понад 73% поляків. Які питання найбільше хвилювали поляків і чому, хоча більшість поляків віддали свої голоси за зміни, така значна підтримка ПіС зберігається?

А ще - як ці вибори змінять Польщу і двосторонні відносини з Україною? Розбираємося в тонкощах польської політики із заступником головного редактора Gazeta Wyborcza Романом Імєльським у нашому новому випуску "світ не sweet".

Дональд Трамп стрімко та гучно повертається не лише на президентську посаду у США, а й у міжнародну політику.

Ще до перемоги на виборах 2024 року він говорив про наміри швидко завершити війну в Україні, а в останні тижні – запропонував перетворити Канаду на "51-й американський штат" та захопити Панамський канал і Гренландію. І це не кажучи про наміри депортувати мільйони нелегальних мігрантів зі США та скасувати купу регуляцій, запроваджених адміністрацією Байдена.

Памʼятаючи непередбачуваність Трампа, можна припустити, що він жартує чи перебільшує. А що, як це – насправді частина його продуманої стратегії? Зрештою, дії майбутньої американської адміністрації безпосередньо впливатимуть і на нас, в Україні.

Розбираємось із "трампологією" у подкасті "світ не sweet" разом із Олександром Краєвим – директором програми “Північна Америка” Ради зовнішньої політики "Українська призма", викладачем Києво-Могилянської академії та автором телеграм-каналу "Будда в Конгресі".

Напад угруповання ХАМАС із сектору Гази на Ізраїль 7 жовтня став несподіванкою і для ізраїльської сторони, й для усього світу. Чергове загострення арабо-ізраїльського конфлікту забрало життя тисячі людей з обох сторін. Цього ж разу, схоже, він не завершиться в найближчі кілька днів — ба більше, існує реальний ризик, що в нього втягнуться й інші держави регіону.

Звісно, передбачити, що станеться далі на Близькому Сході, вкрай важко, якщо не неможливо. Але спробувати розібратись у тому, що вже відбулось і як чергову ескалацію сприймають обидві сторони — ізраїльська й палестинська — і можливо, й варто. Надто ж коли виникають небезпідставні побоювання, що увага світу до України та повномасштабної російської агресії зменшується.

Для цього подкаст світ не sweet поговорив із Ілією Кусою — аналітиком Українського інституту майбутнього, автором Telegram-каналу про Близький Схід "Вуса Асада" (https://t.me/AssadStash).

PS. Книги, які Ілія Куса радить прочитати, аби краще зрозуміти арабо-ізраїльський конфлікт:

— Augustus Norton. Hezbollah (2007)

— Ian Black. Enemies and Neighbors (2017)

— Beverley Milton-Edwards. Hamas (2010)

— Azzam Tamimi. Hamas: History from within (2007)

— David Fromkin. A peace to end all peace

— Rashid Khalidi. Hundreds years war on Palestine

Від початку агресії Росії у 2014-му, а надто — після повномасштабного вторгнення у 2022-му, українці поступово почали відмежовуватися від російської культури — музики, літератури, театру. Зокрема через усвідомлення, що культура й політика (а отже й війна) — речі нероздільні. Це частина наших намагань нарешті позбутися впливу країни-агресорки — як політично, так і ментально.

У цьому, хай трохи й нестандартному, випуску ми розбираємося, що таке взагалі колоніалізм. Дискутуємо, чи може колоніальний вплив одних країн на інші бути хорошим. А ще обговорюємо, як свого часу ми всі стали жертвами російського імперіалізму, коли дивилися "Ранєткі" (так, вам не почулося!)

Новий випуск "світ не sweet" — це наше з культурологинею Маріам Наєм запрошення поміркувати над тим, як ми деколонізуємося на особистому рівні і як країна, чому навчити західну аудиторію сприймати українців не через призму російського контексту так складно, і як маленькі кроки важать у боротьбі з віковічним впливом "великої російської культури".

18-21 червня Володимир Зеленський побував із завчасно анонсованим візитом у США. Спершу виступив на тижні високого рівня 78-ї Генеральної асамблеї ООН, а потім вирушив до Вашингтона на зустріч з президентом США Джо Байденом. Це була друга зустріч президентів у Білому домі від початку вторгнення - але інакша за контекстом. Цього разу Зеленський уже не виступав у Конгресі і зустрічали його, здається, не так урочисто - та все ж вдалося досягнути певних «історичних рішень», як наголосив у підсумку президент.

Генеральна асамблея у Нью-Йорку була можливістю донести до 193 країн-членкинь ООН формулу миру президента Зеленського (до речі, про неї у нас є окремий великий випуск), окреслити безпекові пріоритети України і запропонувати своє бачення реформування ООН. Власне, трансформація найбільшої міжнародної організації була однією з головних тем цього тижня у Нью-Йорку. Насамперед питання полягає у тім, як реформувати головний орган ООН, який може ухвалювати обовʼязкові для виконання рішення - Раду безпеки ООН.

Цими днями Оленка якраз перебувала у США, де спостерігала за перебігом «високого тижня» Генасамблеї, а потім - за візитом Зеленського до Байдена, тож тепер ділиться інсайдами, атмосферою, контекстом і головними висновками цих подій для України. Як завжди, ми чекаємо на ваші прослуховування, враження та побажання.

Багаторічний конфлікт між Азербайджаном і Вірменією за Нагірний Карабах, схоже, добігає кінця. "Антитерористичні заходи" Баку за одну добу призвели до капітуляції нагірнокарабаських сил; азербайджанський лідер Ільхам Алієв заявив про відновлення територіальної цілісності його держави.

Усе це сталось на тлі зусиль Заходу, насамперед Європейського Союзу, укласти мирну угоду між Азербайджаном та Вірменією. І, звісно ж, зменшення рівня впливу Росії на Південному Кавказі — й усе більшого розчарування Єревана у своєму союзнику.

Цей випуск подкасту cвіт не sweet — оперативна спроба зрозуміти, що сталось у Нагірному Карабаху за останні кілька днів і як це вплине на Південнокавказький регіон. І допоможе нам у цьому редактор "Європейської правди" Юрій Панченко.

Для тих, кому цікаво більше дізнатись про історію конфлікту в Нагірному Карабаху, радимо нашу попередню розмову, записану в червні: https://www.pravda.com.ua/podcasts/63c2e4ae29c3f/2023/06/3/7405176/

Північнокорейський диктатор Кім Чен Ин погостював у російського диктатора Владіміра Путіна. Кім похизувався бронепоїздом, на якому приїхав, і сів за штурвал Су (на землі, але фото й без того вийшли непогані). Путін згадав, як Радянський Союз і Корея боролись проти "японських мілітаристів". Ще в соцмережах висміяли перекладача лідера КНДР, який не втримався від лайки, описуючи "дійсність" у Росії.

Та якщо відкинути жарти, то Москва, ймовірно, домовляється із Пхеньяном про постачання артилерійських снарядів — вкрай необхідних їй для ведення війни проти України — й, можливо, іншої зброї. І Північна Корея тут справді може допомогти, адже має значні її запаси.

Візит Кіма в Росію — до речі, його перша закордонна поїздка з 2019 року — стала для подкасту світ не sweet чудовим приводом поговорити про те, як КНДР підтримує Москву та її агресію проти України, а також як, попри десятиліття ізоляції та санкції, їй вдається успішно виготовляти зброю, запускати ракети й розробляти ядерну програму.

Про нюанси політики КНДР говоримо з Наталією Бутирською — експерткою з питань Східної Азії, магістеркою зовнішньої політики.

22-24 серпня Південно-Африканська республіка приймала саміт БРІКС - Бразилії, Росії, Індії, Китаю й ПАР. Фізично на саміт цього обʼєнання приїхали лідери лише чотирьох країн: президент Росії, який перебуває під загрозою арешту у звʼязку з виданим у березні Міжнародним кримінальним судом ордером, не приїхав.

Головним підсумком цієї зустрічі стало рішення про розширення БРІКС - спільноти країн, яка колись обʼєдналася насамперед на основі бажання економічної взаємовигоди. Але схоже, що у логіці обрання нових членів, яких кличуть долучитися до БРІКС, є не лише економічна, а й політична мотивація.

З першого січня 2024 року долучитися до БРІКС запросили шість країн: Аргентину, Ефіопію, Єгипет, Іран, ОАЕ і Саудівську Аравію. Але як збагнути критерії відбору країн? І чи означає такий крок розширення, що БРІКС хоче зафіксувати нове розуміння країн Глобального Півдня, ба більше - створити блок на противагу західному світу?

Це не очевидно на перший погляд, але для України на саміті теж прозвучали важливі сигнали, зокрема - про сприйняття російської агресії. Та як розуміти ситуацію, коли з одного боку більшість нинішніх і майбутніх учасників БРІКС лишаються показово нейтральними до війни, а водночас - дають місце Росії за столом переговорів на саміті?

Про це, а також про позицію Південно-Африканської республіки щодо цих подій, у цьому випуску подкасту "світ не sweet" розповідає пані надзвичайний та повноважний посол України в ПАР Любов Абравітова.

Минув майже рік відтоді, як Україна окреслила своє бачення завершення повномасштабної війни з Росією. "Формула миру" з десяти кроків стала інструментом, яким Київ намагався й намагається схилити на свій бік держави так званого Глобального Півдня — в Азії, Африці та Латинській Америці.

Зустріч у місті Джидда в Саудівській Аравії на початку серпня показала: стратегія Києва працює. Кількість охочих обговорювати "формулу миру" зростає. І серед них з'явився навіть Китай, що чи не найбільше підтримує російський режим в умовах масштабних санкцій.

Але й попереду викликів не менше. Адже досі не існує узгодженого плану імплементації "формули миру"; належить провести переговори з десятками держав, що сумніваються; і, що головне — зміст "формули" навіть в Україні знають далеко не всі.

Про "формулу миру", а також вплив Росії на дискусії щодо неї у подкасті світ не sweet говорили з Ганною Шелест — директоркою програми безпекових студій Ради зовнішньої політики "Українська призма" та запрошеною старшою експерткою Центру аналізу європейської політики у Вашингтоні.

Уже майже півтора року триває повномасштабне вторгнення Росії в Україну, а міжнародне правосуддя спромоглось лише на ордер на арешт Владіміра Путіна та його уповноваженої у справах дітей.

Усім нам хотілося б, аби російських воєнних злочинців швидше притягли до відповідальності. Але день, коли вони постануть у міжнародному суді, може настати дуже й дуже нескоро. На жаль, такими є обмеження міжнародного права: воно вкрай повільне, але не варто сумніватись — справедливість буде досягнуто.

У чому особливості розслідування воєнних злочинів в Україні та як нам допомагає міжнародна спільнота? Яка тут роль Міжнародного кримінального суду — і нащо потрібно створювати окремий трибунал для покарання російської верхівки? І що там зі справами проти Росії в Міжнародному суді ООН?

Про це в подкасті світ не sweet ексклюзивно розповідає Антон Кориневич – посол з особливих доручень в МЗС, головний представник України у питаннях, які стосуються міжнародного юридичного переслідування РФ.

Складно сказати, з чим ще у нас асоціюється Білорусь останніми місяцями, крім постійної загрози. Ймовірний новий наступ з її території, розміщення там Росією своєї ядерної зброї, «вагнерівці», які після невдалого «маршу на Москву» Євгена Пригожина знаходять притулок у Лукашенка. Усе більше схоже на те, що Росія та Білорусь зміцнюють свої нерозривні звʼязки в межах Союзної держави.

Тим часом всередині Білорусі репресивна машина Лукашенка продовжує жорстоко карати усіх, хто виявляє ознаки найменшої непокори. А дискусії про ймовірні сценарії звільнення країни від диктаторського режиму Лукашенка поки що заходять у безвихідь.

Білоруська опозиція у вигляді Обʼєднаного перехідного кабінету Світлани Тіхановської виступає проти «силового сценарію». Водночас саме його бачить основним варіантом білоруський полк Кастуся Каліновського, який воює на боці України. Та чи є взагалі зміст говорити про вільну Білорусь до того, як завершено війну?

Чому Україна досі остаточно не розірвала відносини з країною, яка відповідно до норм міжнародного права теж є агресоркою? У новому випуску подкасту "світ не sweet" розбираємось із директором програми російських і білоруських студій аналітичного центру «Українська призма» Ярославом Чорногором.

Україна звикла сприймати Угорщину як одну з найпроблемніших країн у Європейському Союзі. Крім суперечок, які були й раніше, на тлі повномасштабного вторгнення РФ Будапешт не підтримує антиросійські санкції та критикує обсяги витрат ЄС на підтримку України.

Угорський прем'єр Віктор Орбан не вважає Путіна воєнним злочинцем і часто транслює меседжі російської пропаганди. А нещодавня історія з переданням Угорщині українських військовополонених проклала ще більшу тріщину у відносинах Будапешта й Києва. Очільник українського МЗС Дмитро Кулеба заявив, що такий дивний "жест" — в інтересах Орбана.

І попри це, відповідно до дослідження авторитетної словацької аналітичної організації GLOBSEC, 90% угорців підтримують біженців з України. Цей показник — найвищий у Східній Європі.

Тож як нам вести діалог та вибудовувати співпрацю з країною, позиція якої, хай часом і абсурдна, та нам усе ж важлива в контексті ЄС та НАТО? У новому випуску подкасту "світ не sweet" розбираємось із директором Інституту центральноєвропейської стратегії Дмитром Тужанським.

8 грудня 2024-го стало історичним днем для Сирії. Сирійські повстанці на чолі з угрупованням "Хаят Тахрір аш-Шам" оголосили, що здобули Дамаск. Того дня остаточно впав режим Башара Асада, який запамʼятався сирійцям репресіями та 13 роками кривавої громадянської війни.

Повстанці вдало скористалися моментом, коли союзники Асада змушені були зменшити свою підтримку: Москва – через війну в Україні, а Тегеран – через загострення протистояння з Ізраїлем. Але в Сирії ще не зник ризик нової громадянської війни, а нова влада постала перед викликом не дати скористатися зі слабкості молодої країни зовнішнім ворогам.

Якими за таких непростих умов будуть перші кроки нової сирійської влади та як в України через дипломатичні відносини із Сирією зʼявляється вікно на Близький Схід? Про все це у новому випуску подкасту “світ не sweet” говоримо із заступником директора Центру близькосхідних досліджень Сергієм Даниловим.

Литовська столиця на два липневі дні перетворилась на центр ухвалення рішень у сфері євроатлантичної безпеки. Вільнюський саміт НАТО був чи не найбільш очікуваним в Україні, адже там — і небезпідставно — очікували отримати запрошення до членства в Альянс. Та бажаного не сталось: лідери НАТО домовились запросити Україну, "коли домовляться союзники й коли будуть створені умови". Що за цим стоїть — поки не зрозуміло.

І все ж, Вільнюський саміт приніс Києву низку інших приємностей: багаторічний пакет підтримки, покликаний наблизити Україну до натівських стандартів; створення Ради Україна-НАТО, де сторони вперше засідатимуть на рівних (і ніяка Угорщина цьому не завадить); і, зрештою, першу домовленість про "гарантії безпеки", яка, однак, ще має бути втілена в життя.

Про наслідки саміту Альянсу в Литві в подкасті "світ не sweet" говоримо із Сергієм Джерджем — головою Громадської ліги "Україна-НАТО", кандидатом політичних наук і старшим лейтенантом ЗСУ.

Наприкінці липня минулого року багаторічний конфлікт між Сербією та частково визнаною державою Косово змусив нас уважніше поглянути на ситуацію на Балканах. Здавалося б, привід для загострення дивний - протест сербів, які населяють північ Косова проти переходу на косовські автомобільні номери з сербських. Але це обернулося насильством та мобілізацією сил косовської армії.

ЄС уже не вперше вирішив втрутитися - і допомогти залагодити ситуацію. У Брюсселі хочуть, щоби Белград дав зелене світло Косову вступати у міжнародні організації, зокрема Раду Європи. Приштина ж має створити Асоціацію сербських муніципалітетів - таку собі автономію сербів на півночі Косово. Як можна здогадати, жодна зі сторін йти на такі поступки не хоче, і наразі все більше схоже на те, що переговори безрезультатні.

Цей конфлікт ставить перед вибором і Україну - чи доведеться їй одного дня усе ж визнати незалежність Косова (яке, до слова, від початку вторгнення ще у 2014 підтримує Україну та запроваджує антиросійські санкції, на відміну від Сербії)? Якщо більшість партнерів по ЄС це зроблять, ймовірно, так і станеться. А що ж тоді буде з нашими дипломатичними відносинами з Сербією? Розбираємо у новому епізоді подкасту "світ не sweet" з Наталією Іщенко - журналісткою, редакторкою порталу «Балканський оглядач».

Ядерна держава, "найбільша демократія світу" з населенням у майже 1,5 мільярда людей, чи не ключовий партнер Сполучених Штатів у протистоянні Китаю. Усе це — про Індію, відносини з якою Україна, на жаль, занедбала.

З початку повномасштабного вторгнення з Києва неодноразово лунали заклики до Нью-Делі засудити Росію, допомогти радянським озброєнням та припинити торгівлю з державою-агресором. Індійська влада ж проголошує нейтралітет і пропонує докласти всіх зусиль, щоб досягти якнайшвидшого завершення війни. Не допомагає те, що українське посольство в Індії налічує десяток людей, останній рік було без посла й працює за сумісництвом іще в чотирьох державах.

У чому полягає важливість Індії, як насправді вона ставиться до російсько-української війни та чого нам реально варто очікувати від українсько-індійських відносин? Про це у подкасті "світ не sweet" говоримо з Оленою Борділовською — співробітницею Національного інституту стратегічних досліджень, індологом із багаторічним досвідом, а також Юлією Клименко — народною депутаткою, секретаркою групи дружби з Індією в парламенті.

15-16 червня у Брюсселі відбулася зустріч міністрів оборони НАТО. А ще, в межах цієї зустрічі - тринадцяте засідання Контактної групи з питань оборони України, більш відомої нам як формат «Рамштайн». Напередодні міністр оборони Олексій Резніков анонсував, що топ-темою для обговорення цього разу буде «коаліція винищувачів» для України та навчання українських пілотів на літаках четвертого покоління, насамперед F-16.

У Брюсселі партнери говорили про те, як налагодити системну підтримку в умовах контрнаступу, що розпочався, розробляли довгострокові програми збройної допомоги, пообіцяли розпочати перші тренування українців на західних винищувачах уже цього літа. А ще, звісно ж, зачіпали питання майбутнього вступу України до НАТО, щодо якого Україна чекає важливих новин на саміті у Вільнюсі в липні. Але - спойлер - без надмірно обнадійливих обіцянок.

Так сталося, що Оленка цими днями спостерігала за перебігом зустрічі із самісінького Брюсселя, а Олегу було що додати зі своїх спостережень з лютневого «Рамштайну». Тож ми вирішили, що цього разу не будемо запрошувати інших гостей на запис, як ми звикли це робити - а просто обговоримо усі деталі збройної допомоги Україні, про яку ми дізналися. Тож, звісно, тепер ми особливо чекаємо на ваші прослуховування, враження та побажання.