Explorez tous les épisodes du podcast Jazz-Легенда на Radio Jazz

В його очах - вічне сяйво кубинського сонця. Воно зігріває і радіє всім, але всю свою красу і тепло відкриває тільки обраним. І він став обраним. З 13 років він грав у сільському бенді, а у 16 увійшов до складу кубинського Національного оркестру всіх зірок. Вже тоді він зрозумів, що його сонцю тісно в рамках одного жанру, одного оркестру та однієї країни. І далі почалася історія, яка стала фільмом «За любов чи за країну». Відповідь він знайшов у музиці. Заради музики він одного разу пробрався на корабель для зустрічі із своїм кумиром Дізі Гілеспі і показав йому всю красу музичної Куби. Заради музики він переїхав до Штатів. Заради музики він попросив провести його за лаштунки Большого Театра, щоб отримати один-єдиний урок від соліста оркестру, відомого трубача Тимофія Докшицера. Заради музики він часто повертається до класики і залюбки виконує Рейнгольда Глієра, або концерт для труби Олександра Арутяняна. Заради музики він сам пише класичні твори для труби і постійно вчиться у майстрів. Заради музики він грав не тільки із з Френком Сінатрою, та сотнею джазових зірок, а і з Барбарою Стрейзанд, Глорією Естефан і Алішою Кіс. Він зігрів під кубинським сонцем десятки саундтреків до кінострічок, а найголовніше - він наповнив своїм щирим, теплим і таким безтурботним сонцем джаз. Батьки назвали його Артуро. А ми називаємо його Легендарний Артуро Сандовал.

У нього багато ознак. Дехто відразу впізнає його за беретом та окулярами, а дехто назве його ім’я, коли побачить на фото знамениті щоки. Хтось обов’язково розкаже вам історію про танцюриста, який впав на його інструмент - і відтоді він із задоволенням почав грати на трубі із разтрубом, зігнутим під кутом 45 градусів… Так, у нього є багато ознак. Але найголовніша – це його музика. Він почав у 40-вих і встиг зробити надзвичайно багато: він стояв біля витоків бі-бопу, ф’южену і невимушено подарував нам афрокубинський джаз. Він грав настільки віртуозно, що повторити його змогли одиниці, а закохалися у нього мільйони. Його називали «запаморочливий», але не тільки за стиль гри та імпровізації, а і за його ексцентричну поведінку, скет-співи та дотепний конферанс, який робив його виступи надзвичайно яскравими і доступними для ретроградів та скептиків. Тільки він міг сам себе висунути кандидатом в президенти США. А його передвиборча програма містила обіцянку: «В разі мого обрання, перейменувати Білий дім в «Дім Блюзу»; призначити держсекретарем США Дюка Еллінгтона, директором Центрального розвідувального управління - Майлза Девіса, а сліпого співака Рея Чарльза - директором Бібліотеки Конгресу». А ще він, на відміну від багатьох колег по цеху, був прекрасним наставником і радо ділився секретами майстерності. Батьки назвали його Джон Біркс… А ми називаємо його - Легендарний Дізі Гілеспі.

Його Wonderful World почався з поля битви. Саме так називався район у Новому Орлеані, в якому - чи то в 1901-му, чи то в 1900-му році - народився майбутній король джазу. Родина була настільки бідною, що мама просто не змогла зареєструвати народження сина вчасно. Наш герой вибрав для себе дату народження сам : 4 липня – День Незалежності Америки. Він почав виступати у 6 років і не припиняв концертної діяльності до самої смерті. У перший свій оркестр ( та й, зрештою, у великий джаз) він потрапив через постріл із пістолета. Його забрали в дитячу колонію і там у нього нарешті з’явився час серйозно займатися музикою. Він почав з тамбурину, потім швидко опанував альтгорн та корнет. Це була єдина освіта, яку він здобув за життя. Попереду були Чікаго, Нью-Йорк і весь світ. Попереду були безліч оркестрів, концертів, записів і зйомок у кіно. Попереду були три дружини і бездітність. Попереду були проблеми з губним апаратом та пальцями, - він майже перестав грати і більше співав. Попереду була операція на зв’язках, яка закінчилася нічим, і його фірмовий хриплуватий голос залишився з нами назавжди. На його честь назвуть сигари і навіть гітару. Він все життя носив на шиї зірку Давида в пам’ять про родину литовських євреїв, яка ставилася до нього як до рідного сина. А плакав він лише один раз, коли померла мама. У його чудесному світі буде все - від друзів простих музикантів до друзів з королівських родин... Його називали по-різному: Гейтмаут, Диппермаут, Диппер, Попс, Сачмо… А ми називаємо його - Великий Луї Армстронг.

Якщо ти хочеш, щоб тебе вважали генієм, то музикою варто почати займатися у 3 роки, а усвідомлено виступати на публіці потрібно десь років їз шести. Якщо ти хочеш, щоб тебе вважали генієм, то варто залишити по собі величезний спадок і ще 9 контейнерів не виданого матеріалу, унікальних фотографій і особистих речей, які будуть дослужувати роками. Якщо ти хочеш, щоб тебе вважали генієм, то варто не вчити нотну грамоту, не вписуватися у жодну систему і класифікацію, записувати альбоми з першого дублю, вигадати власний стиль гри та написати хоча б один класний джазовий стандарт. Причому такий стандарт, щоб на роялті від нього можна було утримувати фонд. Якщо ти хочеш, щоб тебе вважали генієм, то варто забути про поділ рук на праву та ліву і створювати враження, що у тебе 40 пальців. Якщо ти хочеш, щоб тебе вважали генієм то варто стати  дивакуватим одинаком, якого гнітить жіноче товариство, змушувати музикантів свого тріо носити смокінги та використовувати замість подушечки для фортепіанних стільців телефонний довідник Мангеттену. Але вся ці правила геніальності не спрацюють, якщо ти не будеш любити свою публіку, писати й грати для неї. Його називають генієм, містером посмішкою, містером 40 пальців, Біллі Холлідей від фортепіано, а ми називаємо його легендарний Е́рролл Лу́їс Га́рнер.

Коли у 10 років тобі забороняють грати на віолончелі через расові упередження, то у тебе тільки один шлях – почати грати на контрабасі, і вигадати новий інструмент – Бас Пікколо, який за формою схожий на віолончель, але налаштовується як контрабас. А ще довести свою майстерність до такого рівня, щоб стати найкращим! Таким, щоб з тобою записали біля 2 з половиною тисяч альбомів найкращі джазові музиканти. І - потрапити у книгу Рекордів Гінеса. Таким, що однаково круто і точно грає і смичком і пальцями. Таким, щоб вчитися у тебе мріяли всі контрабасисти світу, таким, щоб саме твій образ легко вгадувався у сувенірних статуетках джазових музикантів. Якщо тобі щось забороняють робити у 10 років, головне - слухати серце і йти за мрією. Він написав безліч підручників, і викладає у декількох університетах, не враховуючи безкінечні майстер-класи по всьому світу. Майлз Девіс саме про нього сказав: «Здається, що цей музикант обирає найкрасивіші версії виконання, коли акомпанує і імпровізує. І вгадує все, що ти будеш робити у наступну секунду.» І тільки ми не можемо вгадати, що він сам буде робити у наступну мить? Грати на сцені, читати лекцію, писати музику для кіно, записувати свій сольний альбом, грати у складі класичного симфонічного оркестру вже без усяких расових упереджень, писати черговий підручник, акомпанувати друзям, які зібралися випадково в одному з нью-йоркських клубів. А можливо - просто знову шукати правильні ноти. Батьки назвали його Рональдом Левином, критики називають його Дюком Еллінгтоном контрабаса, а ми називаємо його легендарний Рон Картер.

Головне - ніколи не говорити йому, що він щось не зможе, що йому щось не вдасться. Напевно, у 6 років, коли стало зрозумілим, що він росте музичним вундеркіндом, хтось сказав йому, що він не зможе за кілька років зіграти Концерт для фортепіано Моцарта №5 з Чиказьким Симфонічним оркестром. Але він зробив це, коли йому виповнилося 11. Можливо, хтось сказав йому, що класичні піаністи не можуть грати джаз - і вже в середній школі він повністю почав віддавати себе джазу, паралельно вивчаючи електроніку. Напевне хтось йому сказав, що у 22 роки дуже складно випустити перший сольний альбом і стати успішним, а потім хтось сказав, що джаз не поєднується з роком та соулом, або не можна змішувати джаз, сучасну класичну музику та блюз, а ще хтось не бачив, як у фанк можна вести синтезатори…. Добре, що він не вірив у всі «не можна». Його серце було відкрито новим ідеям та музиці. Хтось вперше почув його на платівках Майлза Девіса, хтось вдячний Мікеланджело Антоніоні за музичну доріжку у фільмі Blow up. А радянські підлітки почали шукати хоч якусь інформація про нього після фільму «Кур’єр», - і відкрили для себе інший паралельний світ. Українці вперше почули його у 2010 році і завжди раді новій зустрічі з ним. В ЮНЕСКО його вітають словами: «Його Високоповажність пан Посол доброї волі!»… А ми знаємо його як вічного новатора і великого Хербі Хенкока.

✅ Він не може займатися лише однією справою. Йому здається, що якщо він зосередиться на чомусь одному́, то все стане занадто складним. Тому він одночасно може писати музику для кіно, вчити сина грати у бейсбол, продюсувати чийсь альбом, вигадувати новий кавер або знову і знову шукати найкращий звук свого інструмента. І довго грати на одному інструменті він теж не може Це може бути і рояль, і блок-флейта, як у дитинстві, чи кларнет, як у юності, чи його улюблений бас, а може – саксофон, а може – бас-кларнет. І грати в одному стилі він теж не може: зранку фанк, в обід – ф’южн, увечері – R&B, а вночі – соул. І він не може просто грати в одному клубі фанк чи диско на своїй бас-гітарі, своїм особливим звуком, він знає ноти і швидко на слух підбирає будь-які мелодії, тому в ролі сесійного музиканта грає на телевізійному шоу Saturday Night Live і допомагає у концертах і в студії Лютеру Вандроссу, Гроверу Вашингтону-молодшому, Роберті Флекк, Девіду Санборну, Стіву Геду. Йому страшенно подобається робити декілька справ одночасно, і він постійно прагне ще і ще роботи. Він пише музику для Девіда Санборна і Майлза Девіса, не забуваючи регулярно отримувати Ґреммі та за власні сольні роботи, але і цього́ замало. І він береться за кіно. Тому що в кіно він може писати музику в різних жанрах, не обмежуючи себе нічим, крім дедлайнів. Але і цього замало. Концерти, турне і фестивалі, а між ними – нескінченні переїзди й перельоти – і тут йому шкода часу і власного життя, саме в дорозі він пише нову музику. Його звичайний день удома – це студія, хатні справи, студія, час із дíтьми, студія, час із дружиною і знову студія. І в цьому житті завжди є радість і безліч ідей. Які для нього всюди. У Бетховені, якого слухає його син, або у Хіп-хопі, який слухають його донечки. І він обов’язково здивує нас завтра, тому що не збирається зупинятися. ℹ Батьки назвали його Вільям Генрі Маркус, а ми називаємо його легендарний Маркус Міллер.

Він не бачив різниці між днем або ніччю. Він не бачив різницю між церквою та ліжком - і там, і там для нього жив дух любові. Він не бачив різниці між чорними і білими. Він не бачив різниці між залом на 50 місць і 5 000 тому, що він просто Не Бачив. Зір він втратив у 7 років і єдине, що закарбувалося у його пам’яті - це образ мами та кольори. Він ніколи не хотів бути знаменитим. Він хотів стати Великим. І це йому вдалося. 70 студійних альбомів і 17 Греммі, зірка на Алеї слави і вічне продовження життя в кожній його пісні. Не маючи можливості спостерігати за світом довкола, він створював власний - пристрасний світ, у якому гармонійно переплітався джаз, рок-н-рол, бугі та госпел. Його називають батьком не тільки 12 дітей від 9 різних жінок, а й батьком соулу. До речі, він був хорошим батьком своїм дітям: кожен з нащадків отримав від нього по мільйону доларів. За його темними окулярами була магія, а його усмішка творила дива. А ще його пісні забороняли на радіо через надмірну сексуальність. Один із свох мега хітів він створив просто на сцені, тому що треба було «потягнути час». Інша пісня, саме за його аранжуванням, стала гімном Штату Джорджія, хоча насправді присвячувалася дівчині з таким іменем. Він зміг подолати сімнадцятирічну наркозалежність, ненавидів реп і обожнював Чарлі Паркера. Незважаючи на сліпоту, він завжди голився перед дзерколом, ганяв на мотоциклі та велосипеді, захоплювався шахами і зіграв в кіно водія автобуса. Секрет його успіху - це талант, помножений на відвертість і пристрасть до музики. Батьки назвали його Рєймондом Чарльзом Робінсоном… А ми називаємо його - Легендарний Рей Чарльз.

Слово, яке найдоречніше може описати його життя, – це ФАНТАСТИКА. Він народився у Нью Арку в робочому густонаселеному кварталі Айронбаунд. Саме цей квартал пізніше став декораціями для фільму Спілберга «Війна світів». Свій перший інструмент, кларнет, він обрав винятково за те, що його обриси нагадували космічну ракету. Фантастика, але одного разу він зустрів Ейнштейна, ідеями якого захоплювався. Фантастика і те, що коли він уперше почув джаз нажúво – його грали Лестер Янг, Діззі Гілеспі і Чарлі Паркер. Вибір було зроблено. Грати модний тоді свінг було не цікаво, цікаво було грати бібоп і епатувати публіку. Наприклад, ставити на пюпітри газети замість нот і кричати публіці про те, що ця музика настільки свіжа, що її можна грати тільки з газетних новин. Це Фантастика, але він майже одразу почав грати й записуватися з найкращими музикантами. Його геній був таким очевидним, що він з юних років увійшов у вищу лігу. Це фантастика, але він тривалий час грав на саксофоні, частини якого дивом трималися на гумках. Добре, що цей інструмент вкрали й він купив собі новий. Він змінювався і розвивався разом із джазом, грав і писав музику для Арта Блейкі, а потім – для Майлза Девіса, за 15 років у Везер Репорт він став класиком джаз-року і ф’южн. Те, що сталося у його житті, хотілося б назвати фантастикою, але це суворі реалії. Він втрачає кохану до́ньку, маму і брата, потім трагічно в авіатрощі гине його дружина. Прийняти все це йому допоміг буддизм, а пережити – джаз. Коли йому виповнилося сімдесят, в одному з інтерв’ю він розповів про те, що все життя сміявся над правилами, і сміятиметься до самих дверей смерті. У двотисячні він увірвався з новими ідеями, новими альбомами та новими колабораціями – і знову став нашим надійним провідником у свій музичний космос. І це фантастика. У молоді роки він називав себе «містер ненормальний», і саме такий напис зробив на футлярі свого першого саксофона. ℹ Друзі називали його за швидкісну гру «Спалах з Нью Арка» А ми називаємо його - Легендарний Вейн Шортер

Якщо Бог ще спілкується з людством, то робить він це, безперечно, через музику. Але для того, щоб відповісти йому, мало бути просто віртуозом, потрібно вчитися слухати, відчувати, сприймати і продукувати світло. Шукати Бога складно, коли тобі 20, ти живеш у Йоркширі, а навколо - розквіт нової епохи. Онлі рок-н-ролл та блюз, і тільки на максимальній гучності. Тишу можна було знайти тільки у бібліотеці теософського товариства, тут же можна було знайти праці індійських філософів та індійську музику і нарешті почути... Почути і відкрити для себе математику ритму, красу імпровізації і глибину звучання. Але як поєднати у собі любов до джазу, року ті індійської музики? Виявляється, можна. Бог уже вигадав фьюжн, Нью-Йорк і Майлза Девіса. А тепер тобі самому потрібно вигадати виключно свою мову спілкування з ближніми. Не просто грати музику і дивувати світ то саундом Хендрікса, то фантастичною швидкістю, а ще - бажаннями експериментувати з жанрами та гучністю. Тобі потрібно навчитися слухати і відповідати, тільки так ти отримаєш задоволення від процесу і від життя. Навряд твій менеджер та звукозаписуюча компанія буде щаслива, коли після розпаду цілком пристойного зіркового проекту побачить тебе на килимі з закритими очима, в оточенні етнічних індійських музикантів, але - тут і зараз це буде потрібно тобі, а завтра це стане потрібно світові. А ти посміхнешся і вже завтра знову будеш шукати форму та зміст, випробовувати свій талант у фламенко, або у написанні музики для класичного балету чи концерту для гітари з оркестром, а можливо запишеш серію уроків гри на гітарі, або будеш пояснювати студентам сенс магічних заклинань індійського ритму канакол. Ось наприклад: «Ta-ka ta-ka ta ta-ka tin day ta - Ta-ka ta-ka ta ta-ka tin day ta». Але на цьому ти не зупинишся. Ти будеш шукати далі, озиратися навколо і творити свій фьюжн. І, якщо джангл ти вже поєднал із звучанням своєї гітари, то завтра це може бути даб степ чи знову «Ta-ka ta-ka ta ta-ka tin day ta»… Журнал Ролінг Стоун назвав тебе одним із 100 найкращих гітаристів всіх часів, індійський проповідник Шри Чинмой назвав тебе Махавішною, а ми називаємо тебе Легендарний Джон Маклафлін.

Якщо ви завітаєте до бібліотеки Гарвардського університету і попросите її книгу кулінарних рецептів ( а вона справді існує і зберігається саме там), то навряд чи віднайдете в цій книзі поради для геніальних джазових виконавиць. Ви не зможете прочитати там рецепт успіху, на кшталт: дитинство у злиднях, відсутність музичної освіти, два сиротинці, життя на вулиці та у будинку розпусти, маленький зріст, зовнішня неохайність плюс діапазон у три с половиною октави. В її книзі рецептів ані слова про те, як записати 54 студійні альбоми, 23 концертні альбоми, 6 збірок, 7 спільних робіт і 72 сингли, але при цьому бути надзвичайно скромною і сором’язливою. Не залишила вона і жодної поради на тему «Що обрати у своєму житті: попсові пісеньки у складі непоганого класичного джазового оркестру чи сольну кар’єру і співпрацю з новаторами від джазу?». Вона, як кожен шеф-кухар, не розкриє вам своїх таємниць просто тому, що цих таємниць не існує. Є дар, унікальний тембр, величезний діапазон, внутрішній точний ритм, легкість і свобода, а також її унікальне відчуття музики і вміння точно відтворювати - за допомогою скету - партію будь-якого інструменту. Ну а піднести келих із шампанським за її талант наважиться не кожний, бо келих може просто тріснути від сили її голосу. Батьки назвали її Елла Джейн, шанувальники називали її Перша Леді Джазу або Перша Леді Пісні… А ми називаємо її - Просто Легендарна Елла Фітцджеральд.

Нічого не потрібно. Світло? Для чого? Йому не потрібно бачити ноти і публіку. Стілець? Не обов’язково, навряд чи він присяде на нього. Ні-ні. Нічого не потрібно. Тільки рояль, він і музика, яка може народжуватися безкінечною імпровізацією та існує тільки в його уяві… Він уявляє себе зовсім крихітним поруч з мамою у Пенсільванії, вони лежать на килимі біля програвача, і мама вчить його слухати музику і слідкувати лише за одним фаготом у симфонічному оркестрі. Він уявляє себе трирічним хлопчиком, у якого вже є педагог, він бачить свій перший концерт у шестирічному віці, де грає Баха, Моцарта, Бетховена, Сен-Санса і власні твори. А ось тут він імпровізує на тему джазових стандартів і класики і, не вагаючись, відмовляє найкрутішому педагогу того часу Наді Бурже з Парижа заради групи Арта Блейкі з Нью Йорка. А ось тут він грає голосно і натхненно чистим звуком, щоб знову і знову довести, що акустичний джаз – це його релігія, і жодні електричні інструменти не стануть йому до душі, навіть коли про це просить Майлз Девіс. А тут він намагається згадати, що він грав на знаменитому концерті в Кьольні. На концерті- катастрофі, який він перетвори на власний тріумф. Перед концертом він не спав 28 годин, ще й на додачу йому доставили пошкоджений рояль, який видавав у низькому та середньому регістрі дратуючий залізний звук, але він зіграв, і це стало джазовою сенсацією. Він згадує оркестри, квартети і зупиняється на тріо, в якому знову і знову грає знамениті джазові стандарти. На запитання колег: «Чому?» - він цілком серйозно розповідає про приборкання свого его. А от перед його поглядом міста - і тепер їхніми іменами названі його концертні альбоми. А ось перед ним безліч спокус у вигляді різних інструментів - і він ніби шукає звук і новий ритм. І тут він знову повертається до класики, але тут йому тісно, не вистачає повітря. І він згадує свої безкінечні гастролі, і скільки годин він провів на самоті з роялем у пошуках свого Четвертого шляху. А ось тут він грає любов - і знову згадує маму, яка одного разу сказала йому: «Коли люди аплодують тобі, думай про те, що вони аплодують Богу.» В дитинстві його називали Вундеркіндом, у джазових енциклопедіях його називають геніальним композитором та імпровізатором. А ми називаємо його Легендарний Кіт Джарет.

Кожну троянду нещадно підрізають восени для того, щоб вона могла почати нове яскраве життя, але завжди залишають міцне коріння. Справедливо, що один із сортів троянд названий саме на її честь. Щоб не відбувалося в її житті, вона здатна все почати з чистого листа, з більшою силою та красою, але вона ніколи не забуває свої коріння. Все почалося у Мемфісі, саме тут вона маленькою дівчинкою слухала щовечора радіо і відкривала для себе новий незбагненний світ, що змушував її плакати, сміятись та танцювати. Щоправда, ді-джеєм на цій радіостанції працював її батько, джазовий трубач та педагог. Потім вони переїхали, але вона не забула про коріння і повернулася у Мемфіс, коли їй виповнився 71 рік. Зробила це для запису зворушливої присвяти своєму місту дитинства. Дивно, але перші її гастролі у якості солістки університетського оркестру були у СРСР і тривали 6 довгих місяців, але вона повернулася, щоб співати в одному з найкращих оркестрів Америки та отримати премію Тоні за виконання ролі Глінди у мюзиклі “Чарівник країни Оз”. Тепер вона готова для сольної кар’єри, але, щось іде не так і знову потрібно все починати з початку. Вже у Франції, де нарешті вона отримує визнання джазової публіки та критики, її знову зачаровує театральна сцена, вона отримує премію Лоуренса Олів'є за роль Біллі Холлідей засновує телевізійне шоу спільно із Шарлем Азнавуром, веде програми на радіо, але цього всього замало і вона знову ріже свій цвіт під корінь і вже тріумфально повертається в Штати. Сольні альбоми та карколомні колаборації нарешті приносять заслужену славу, а її присвята Еллі Фіцджеральд приносить одразу дві нагороди Ґреммі. Вона знаходить свій унікальний стиль, записує нові альбоми та відчуває, що варто спробувати знайти не тільки свій голос у джазі, а і своє коріння. Її альбом Red Earth, який вона записала з найкращими музикантами африканського Малі, вражає критику і стає справжнім культурним феноменом. Вона максимально відповідально ставиться до слави та стає послом доброї волі ООН, створює власну музичну агенцію і допомагає молодим джазовим виконавицям. Вона збирає величезні зали та може запанібрата заспівати із вуличними музикантами, чи потанцювати з безхатьком. Вона справжня ніжна троянда, яка знає, як починати спочатку і не втратити власне коріння. Батьки назвали її Деніс Гарет, а ми називаємо її легендарна Діді Бріджуотер

Розповідь про нього не можна розпочати словами про бідну родину. Зовсім навпаки. Його дід був одним із найбагатших афроамериканців, а його батько отримав блискучу освіту і мав стабільну і дуже прибуткову стоматологічну практику. Любов до розкішного життя у нього була з дитинства, але продовжувати справу батька чи діда він не збирався. Дорога в спорт йому була закрита через слабке здоров’я. Залишалася тільки музика. Він обрав трубу. А його перший викладач заборонив йому використовувати вібрато. Так і народилося його унікальне чисте звучання - переважно у середньому регістрі - з яскравими і довершеними короткими музичними фразами. Ніхто б не наважився назвати його віртуозом, але Дюк Елінгтон порівняв його з Пікассо. Якщо б джазу не існувало, то він би його створив. Ну окей, половину джазу. Майже 50 років зі свого життя він шукав, як вийти за рамки власного болю, власних переживань і власних демонів. І допомагала йому в цьому тільки музика. Залишаючись достатньо закритою людиною, він відкривав нові таланти, нові стилі та напрямки. Його називають одним із засновників бі-бопа, модального джазу, кул-джазу, джаз-року, ф’южн, а в останньому альбомі він звернув увагу і на хіп-хоп. Він назавжди змінив не тільки джаз, а і життя багатьох митців та музикантів, які до джазу не мають жодного відношення. Шанувальники називають його Чорним Принцем Джазу або Князем Темряви... А ми називаємо його - Легендарний Майлз Девіс.

Він міг би стати, як його батько, - філософом, або викладачем італійської. Він міг би стати художником, тому що народився на початку минулого століття на паризькому Монмартрі. Він міг би стати танцюристом, тому що після смерті мами його виховувала сама Айсідора Дункан. Він міг би тричі загинути. Перший раз у сиротинці під Парижем від голоду, другий під час Першої Світової, третій підчас Другої світової війни. Від смерті, голоду і злиднів його врятувала музика. У 12 років батько приніс додому скрипку, і він щодуху побіг до вуличного скрипаля, щоб запитати, а як на ній грати? Музикант просто розсміявся йому в обличчя, а малий розплакався. Можливо тому він віддавав перевагу навчанню самотужки. Вже потім він закінчить консерваторію з відзнакою, але ще підлітком він із більшим задоволенням гратиме у маленькому кінотеатрі Гершвіна, а не Моцарта. За свою сімдесятирічну кар’єру він зіграє із сотнею музикантів, але співпраця лише з одним назавжди визначить його особливу свінгуючу манеру, наповнену легкістю і шармом паризького сонячного ранку. Іх розлучить війна, але історія музики і створення першого виключно струнного джазового квінтету поєднає їхні імена назавжди. Він ненавидів слово пенсія, завжди носив картаті сорочки і часто грав із заплющеними очима, щоб не бачити недосконалості цього світу. Він створював його сам – без болю і суму. У цьому світі він був молодим, кохав кого хотів і жив вічно. Батьки називали його Стефано, французи називали його Штефан, музиканти називають його дідом джазових скрипалів. А ми називаємо його легендарний Стефан Грапеллі.

Для того, щоб винайти абсолютно новий жанр у джазі, не обов’язково грати три роки поспіль по 15 годин на добу. Для того, щоб створити музичну революцію, не обов'язково одружуватися в 15 років. Для того, щоб донести новий стиль публіці, не обов’язково грати спиною до слухачів, але це рятувало від сміху, помідорів та яєць, які летіли на сцену. Для того, щоб винайти сучасний джаз, не обов’язково мити посуд у клубі за 9 доларів на тиждень, але саме тут нашому герою прийшла геніальна ідея кардинально нового підходу до виконання інструментальних джазових соло. Білі вкрали у нього свінг і він винайшов бі-боп. І для цього не обов’язково було щодня вбивати себе героїном та рятуватися від героїну алкоголем. Все це не обов’язково, але його надзвичайно коротке життя було саме таким. Він віддав світу все… Він подарував джазу свої крила… Його називали ЯрдБерд (або просто Берд), Пташка.... А ми знаємо його як Великого Чарлі Паркера.

Кожен з десяти отворів його губної гармоніки має свою історію. У першому отворі спогад про те що, ще у трирічному віці, сидячи на терасі брюсельської кав’ярні своїх батьків, він намагався точно відтворити рухи акордеоністів, які розважали публіку просто неба. Акордеоном тоді йому слугувала коробка з під взуття. У другому отворі - його мрія стати математиком. У третьому отворі було захоплення Луї Армстронгом і Джанго Рейнхардом. Саме завдяки останньому у 18 років він позичає у друга гітару і починає грати у джазових оркестрах звільненої Бельгії. У четвертому отворі оселився бібоп і мрія потрапити у Нью-Йорк. У 25 років його мрія збувається. Він виступає із Бені Гудменом, знайомиться з Чарлі Паркером і назавжди підкорює публіку. У п’ятому отворі губної гармоніки лежить його унікальний дар підсвистувати в унісон гітарним партіям. Він заперечив зміст відомої приказки про свист і гроші. А свій джазовий стандарт Блюзет він ніжно називав пенсійним фондом. У шостому отворі зберігається список сотень знаних світових музикантів, які мріяли про співпрацю з ним і з задоволенням запрошували на записи та концерти. Він тонко відчував музику і грав потрібну партію з першого дубля. У сьомому отворі - його робота в кіно, на телебаченні та в рекламі. Саме це допомогло йому вижити у часи, коли джаз втратив музичну першість. А ми тепер насолоджуємося саундтреками до фільмів «Опівнічний ковбой», «Шугарлендський експрес», «Якудза», «Втеча», «Французький поцілунок і шоу «Вулиця Сезам». У восьмому отворі його гармоніки - знаменита історія з Джоном Леноном. Джон побачив нашого героя у Гамбурзі і був вражений не тільки його грою, а й його гітарою - американським короткомензурним Рікенбекером. Але це вже зовсім інша історія. У дев’ятому отворі - безліч титулів і нагород, на які він мало звертав уваги. Головне була музика, яку він творив навіть у свої 92 роки. У 10 отворі - його посмішка, підлітковий азарт, відкритість, скромність і фантастичний дар, який зробив губну гармоніку джазовим інструментом Батьки назвали його Жан-Батіст, король Бельгії зробив з нього Барона Жан-Батиста Фредерик Изідора Тилеманса. А ми називаємо його легендарний Тутс Тилеманс.

Його біографія - це історія справжнього «self-made man», який починав із гри в шкільному оркестрі, служив на флоті, пережив героїнову залежність і став однією з найвпливовіших фігур у джазі. Сьогодні в США люди ходять молитися до церкви його імені, хоча сам він був фанатично захоплений східною філософією, фізикою Ейнштейна і намагався застосувати не тільки середньовічні алхімічні формули до музики, а й суто математичний підхід. Він хотів би, щоб його музика як молитва викликала відчуття щастя, повертала життя, втрачені гроші і могла впливати на дощ. Він вірив у музику і у Єдиного Бога. Можливо, саме тому слава прийшла до нього лише у 33 роки, а смерть прийшла за ним у 40. Йому було затісно у рамках однієї релігії, однієї країни і одного стилю, - він прагнув свободи і найвищого кохання. Хтось називає його Трейн, хтось називає його «Святий Іоанн Воля-Аз-Єсьм Колтрейн». А ми називаємо його - Легендарний Джон Колтрейн.

Якщо уявити джаз, як окрему мову, то навчитися нею розмовляти досконало можуть не всі, йому ж вдалося не просто вивчити її, а створити власний діалект. Можливо тому, що він погано читав ноти, можливо тому, що у нього через колір шкіри відібрали право грати на улюбленій віолончелі, можливо тому, що ніхто не вважав його своїм, можливо через його вибуховий характер.   Єдине у що він вірив беззаперечно це у Дюка Еллінгтона та у Бога. Причому саме у такій послідовності. Він зміг поєднати у своїй творчості церковну музику, класику бі-бопа, джазу та фольклору і йому було всього замало. Якщо він обирав музикантів для співпраці, то вимагав не тільки вправного володіння інструментом.   Він шукав характери та цінував індивідуальність. Інакше його музику не можливо було відтворити. Він казав сайдменам Play Yourself, і вони знаходили можливість зіграти себе у його п’єсах. Але повага чи любов до друзів та колег не означало, що завтра він не розквасить їм ніс, або не виб'є зуби. Йому пробачали.   Журнал Роллінг Стоун назвав його другим найкращим басистом всіх часів. Хоча він плював на різні рейтинги й дуже добре знав собі ціну. Невгамовний, кремезний, величний, жартівливий, божевільний трудоголік і бабій, який так багато зробив для джазу і так мало зробив через передчасну смерть. Натхнення для багатьох музикантів і гордість для історії джазу.   Через вибуховий темперамент його називали: Лиха людина джазу, а ми називаємо його Легендарний Чарлі Мінгус

Щоразу історія успіху опиняється на перехресті чотирьох доріг: талант, працелюбність, доля і випадок. Долі не варто коритися. Народження в Канаді, в родині чорношкірого вокзального носія на початку 20-х років минулого століття, не сприяє світовій славі. Але завжди є випадок. І навіть якщо він з одного боку прикрий, - в результаті він стане доленосним. Наш герой обожнював тромбон і трубу, але туберкульоз перекреслив його пристрасть і так в житті з’явилося піаніно. Працелюбності йому не бракувало. Заняття по 6-8 годин принесли свої результати, - він став віртуозом. До речі, так він займався майже щодня протягом усього життя. Тільки інсульт, перенесений вже у зрілому віці, змусив його зменшити заняття до двох годин. А ось щасливий випадок: його гру по радіо, дорогою в аеропорт, почув американський джазовий продюсер, розвернув таксі і… наступний концерт був уже в Карнеґі-Холл. Критики звинувачували його в надмірності, але на цю критику геніально відповів історик джазу Скот Янов. «Звичайно, - написав Скот, - можна сміливо стверджувати, що він грає сто нот там, де інший піаніст обійшовся б десятьма; але всі ці сто нот зазвичай виявлялися на потрібному місці». І саме це розуміли та чули Біллі Холідей, Елла Фіцжеральд, Лестер Янг, Луї Армстронг, Діззі Гілеспі, Дейв Брубек і ще десятки видатних джазменів, які запрошували його грати спільні концерти та записувати альбоми. Сьогодні джаз у всіх музичних школах діти починають вчити за його етюдами. Його іменем називають вулиці та площі, а ми слухаємо його музику і розуміємо, що джаз - це легко. Тому що сам він був надзвичайно легким, незважаючи на велетенську статуру та тяжкі випробування долі. Батьки назвали його Оскар Емануєль. Дюк Елінгтон називав його Махараджею Клавіатури… А ми називаємо його - Легендарний Оскар Пітерсон.

Одно́го разу після концерту він звернувся до публіки і запропонував поставити йому будь-яке запитання. Раптом із залу вигукнули: «А в чому сенс життя?» Проігнорувавши іронію, він спокійно відповів: «Знайти Бога. Якщо ви слухали його нажи́во, то ви точно зрозумієте про що йдеться». Він народився На Мангеттені в родині класичних музикантів. Його батько був першим афроамериканцем, який став солістом  Метрополітен-опера. Його першим інструментом став кларнет, а потім його захопило фортепіано. І зрештою все так і могло закінчитися, але лише́ не з ним. Він ніколи не шукав простих та шаблонних шляхів. Раптом він вирішує, що його головним інструментом стане голос. З першим повноцінним сольним дебютом йому допомагає улюбленець Америки Комік Білл Косбі,  а остаточно повірити у власні сили він зміг після надзвичайно теплої зустрічі зазвича́й стриманої й вибагливої німецької публіки. Запис концертів у Німеччині  став альбомом із лаконічною назвою Голос. Жодних інструментів, жодних спецефектів. Тільки він і його розмова з Богом, до якої він завжди радо долучає свою публіку. Він ніколи заздалегідь не прописує програми концерту. Усе, що відбувається на сцені чиста, – імпровізація. Йому просто не цікаво будь-що повторювати двічі. Щоразу все має відбуватися тут і зараз і щоразу це має бути відчуття катарсису. Він міг би стати заручником власного музичного жарту. Артистом однієї пісні. Але коли він це усвідомив, то просто виключив її навіки зі свого репертуару, хоча міг би заробляти мільйони. На псевдо піку своєї слави він круто міняє своє життя і починає брати уроки диригентського мистецтва у Леонарда Бернстайна, Густава Мейера й Сейджи Озава.  Він занурюється у світ улюбленої з дитинства класики, і симфонічні оркестри вважають за честь працювати під його орудою. Він проповідує музику Моцарта і стверджує, що саме його музика наповнює світлом життя. Але поруч живе джаз і  ще безліч стилів, які він, наче найзразковіший прочанин, досліджує і відтворює у своїх концертах. Він давно не приховує своєї релігійності та ніколи не розлучається з Біблією, і кожна його музична проповідь розповідає про світло, радість, чистоту і пошук Бога. Батьки назвали його Роберт, критики називали його вуду голосу, або просто Диво голос, а ми називаємо його Боббі МакФеррін.

Він зовсім поруч… Ось тут… Запалює свою вічну ментолову цигарку і оксамитовим досконалим голосом розповідає історії кохання та життя тільки вам. Його вимова бездоганна настільки, що мало хто здогадується, що він афроамериканець: за його піснями можна сміливо вчити англійську та історію слави. Він тільки вам розповідає про те, що зовсім не мріяв співати, а хотів бути джазовим піаністом. Він створив квартет, але барабанщик не прийшов на концерт і так утворилося тріо. Тріо, яке одразу підкорило публіку і принесло йому славу. Заспівав він випадково, коли п’яний відвідувач концерту вимагав свою улюблену пісню... А от зараз, - чуєте? - він розповідає про те, як за ним ганявся ку-клус-клан, а він зміг потрапити не тільки на радіо, а й на телебачення, де вів свої власні шоу. Шоу закрили за рік, хоча його обожнювали глядачі за добру вдачу, проте рекламодавці не давали гроші під чорношкірого ведучого... А ось історія, як він став королем. Королем пісні. Слава, гроші, розкіш, будинки у найпрестижніших районах Лос-Анджелесу, податки на прибутки, програші в казино, втрата найближчих людей - і його голос знову набуває безкінечної інтимності, адже про це можна розповісти тільки найближчому другові… А от історія про те, як за нього до сих пір борються джазмени та естрадні музиканти. Всі кричать : «Мій! Мій!»... а він посміхається, запалює цигарку, без якої його образ складно уявити, сідає за рояль і співає про чудо Різдва та кохання. І співає він тільки для Вас… Батьки назвали його Натаніель Адамс Коулз, публікала нарікла його Королем, а ми називаємо його – Легендарний Нат Кінг Колл.

Хтось все життя буде стверджувати, що він не вміє грати взагалі, хоча не погано пише музику. Хтось буде розповідати про те, що він насправді геніальний виконавець, просто грати віртуозно йому давно набридло. Хтось буде намагатися перерахувати всі його капелюхи, а хтось захоплено буде спостерігати за його пальцями, які майже не згинаються. Хтось буде говорити що він невдаха і неук, а хтось буде роздивлятися його ім’я на дошці пошани одного з накрайщих навчальних закладів Нью-Йорка - Stuyvesant High School. Хтось назве його одним із винахідників бі-бопу, а він просто розвернеться і піде в інший бік, знову проти течії. Хтось буде грати з ним в шахи і обговорювати останні відкриття у математиці і фізиці, а хтось ніколи не почує від нього жодного слова. Хтось буде слідкувати за його романом з Баронесою Джазу, Паннонікою де Кенигсвартер, у дівоцтві Ротшильд і захоплюватися його дружиною, яка до самої смерті вірила в його дар і особливий джазовий космос. Хтось сьогодні поступить в Джазовий інститут, який носить його ім’я, а хтось знову з захопленням буде грати його твори… Колись він сказав, що геній - це той хто ні на кого не схожий. Таким він і був. Він називав себе Сфера, дружина називала його Melodious Thunk, Джон Маклафлін називав його Телоніус Мелодіоз… А ми називаємо його - Легендарний Телоніус Монк.

Коли тобі десять, а ти вже граєш на ударних, трубі, скрипці та кількох саксофонах, неодмінно постає вибір: а на чому ж зупинитися? На кого дивляться всі? Хто головний на сцені? Безперечно, ударник. І от тобі тринадцять. І знову вибір, але вже суто практичний. Виявилося, що ударникам не щастить у коханні. Поки вони запакують всі свої лантухи, дівчата, з якими ти встиг домовитися про побачення, кудись пропадали. Вихід? Саксофон. Можна нескінченно експериментувати з тембрами та манерою – і взагалі не мати інструмента. У клубі й в оркестрі завжди щось знайдеться. Без інструмента взагалі класно, можна швидко тікати зі сцени від розлюченого господаря. Хоча була б його воля, він сцену ніколи не залишав би. Його навіть в армію забрали просто посеред концерту. Ненадовго. Там він нарвався на офіцера-расиста і потрапив у буцегарню. А що робить справжній джазовий музикант за ґратами? Він робить свій оркестр і звільняється через гарну поведінку. Йому ще так багато потрібно зробити. Записати безліч альбомів, стати справжнім другом Біллі Холлідей, змусити тисячі музикантів наслідувати свій стиль, знайти бездоганний капелюх і пальто, зіграти у Карнегі Холл, випити весь алкоголь і наперекір хворобам, виходити на сцену за тисячі кілометрів від дому, встигнути повернутися і буквально через кілька годин розпочати свою останню подорож до найкрутішого небесного оркестру, де так не вистачало геніального свінгового тенор-саксофоніста. ℹ Біллі Холлідей називала його Президентом, колеги музиканти скоротили це прізвисько до "През", послідовники називали його Моцартом Джазу. А ми називаємо його - Легендарний Лестер Янг

«Якщо вам хочеться тупотіти ногами - топайте. Якщо вам хочеться плескати в долоні - плескайте. Якщо хочете зняти взуття - зніміть. Залиште свої життєві негаразди зовні - ви прийшли сюди, заради свінгу! » Це було його джазовим посланням світу. І таких послань буде багато. Десятки неперевершених музикантів, яких він відкрив світу через свій оркестр, поєднання свінгу, фанку, соулу, бібопу і госпелу, народження хард-бопу, виступи зі найвеличнішими зірками джазу. Він був незамінним, тому що відчував музику, як ніхто. На його барабанних паличках трималися оркестри, комбо і тріо. А інколи його пристрасть та енергія перетворювала палички на справжні факели. Ну окрай раз так здавалося публіці. Інколи важко розрізнити, що в його немузичній біографії правда, а що ні. Подейкують,що після смерті мами у 6 місяців його виховував дядько, що в школі він вчився погано, навчився грати на фортепіано дома, а ударні в його житті - взагалі випадковість. Розповідають, що в 13 він працював на сталеварному заводі. Свідчень цьому немає, але те, що він у цьому віці зустрів кохану, у 14 одружився, а у 15 вперше став батьком, повірити можна. Як і в те, що саме тоді він вже очолював оркестр, який грав на танцях. Його енергії та пристрасті точно на це вистачало. А ще розповідають про те що рік він провів у Африці, вчився грати на всьому, що підпадало під руку, прийняв іслам і змінив ім’я, інші свідчать, що він не покидав територію Сполучених штатів Америки. Всі ці історії тільки маленькі епізоди в його славній історії. Він був чемпіон акустичного джазу. У звукозаписуючих компаніях йому говорили, щоб він додав трохи рокового саунду для більш сучасного звучання композицій. Але він не продавав своє мистецтво. Він не хотів отримати світ і втратити душу? Він хотів, щоб його джазові меседжі були чистими. Дехто знав його як Абдуллу ібн Бухаіна, колеги називали його коротко «Бу», а ми називаємо його легендарний Арт Блейкі.

- Він білий? - запитав Майлз Девіс. - Ага. - В окулярах? - Точно ... - Я знаю цього сучого сина. Я чув його в «Бёрленд». Він грає як Бог! Привези його в Бруклін, в «Колоні». У четвер увечері. Так, він справді був білим. А ще він був наполовину українцем: його мама, Марія Сорока, захоплювалася класичною музикою, непогано грала на піаніно і, не зважаючи на злидні, дала своїм дітям блискучу музичну освіту. Завдяки їй наш герой грав не тільки на піаніно, а ще й на скрипці та флейті. Зрештою зупинився і назавжди обрав для себе піаніно. Світ постійно випробовував його і ніби намагався залишити на самоті. Почалося все з армії, службу в якій він ненавидів і ніколи не згадував, а ілюзорною втечею від муштри і армійських законів тоді вперше стали наркотики. Потім він буквально став «білою» вороною серед найкрутіших музикантів 50-60-х років. Просто тому, що був білим. І знову наркотики. Потім доля забирає в нього друга і музиканта, який не просто розумів його музику, а буквально вростав в кожну її ноту. І він знову залишається на самоті. (Можливо саме самотність підштовхнула його на створення нових законів багатоканального сольного звукозапису.) І знову наркотики, які відбирали у нього час і життя, але не змогли відібрати дар. Він був шульгою і коли права рука зовсім не працювала від уколів, він грав у клубах Нью-Йорка так, що ніхто не міг здогадатися, що в дії лише одна рука. Саме він створив новий жанр у джазовій музиці – piano trio, де повною мірою розкрився його унікальний талант і стиль, в якому він ніби щось недоговорював і, як сказав Майлз Девіс, «йшов під воду». Батьки назвали його Уільям Джон Еванс… А ми називаємо його - Легендарний Білл Еванс.

Складно передбачити, що станеться з хлопчиком, який народився у родині дворецького Білого дому і піаністки. Єдине що йому було точно гарантовано - це перфектні манери та прекрасна музична освіта. У 8 років він отримав призвісько Герцог за любов до франтівського одягу. Перший його виступ відбувся у маленькому генделику: місцевий піаніст напився і не зміг більше грати, а наш герой сів за рояль і зіграв один із своїх регтаймів. На цьому все могло і скінчитися, адже… він хотів стати художником, - відвідував спеціалізовану школу із прикладних наук і навіть встиг попрацювати плакатистом. Але вчитися йому було нудно, він зневажав офіційну освіту і взагалі не визнавав авторитетів. Втім, це не завадило йому стати почесним доктором Єльського університету. Мама сказала, що він стане знаним і величним. Мама не помилялася. Він став не тільки відомим у всьому світі музикантом, а ще й отримав Орден Свободи, Орден Почесного Легіону та Пульцерівську премію. Він став не тільки віртуозним виконавцем, авторитетним і делікатним керівником оркестру, а і геніальним композитором, який постійно шукав нові форми і сенси. Інколи здавалося, що він працює 24 години на добу. Під час другої світової війни, він дав безліч благодійних концертів, кошти з яких пішли на підтримку армії. А для того, щоб якось фінансово підтримувати оркестр і себе, він акомпанував на записах різним модним естрадним та танцювальних виконавців. Часто оркестр навіть не вказували на виданих платівках. Окрім джазу він захоплювався і духовною музикою. Його фортепіанні п’єси порівнювали з творами Дебюсі, Равеля і Шопена. Він був справжнім аристократом джазу з неспокійним серцем і Герцогом його називали не даремно. Киянам пощастило побачити його з оркестром наживо в 1971 році. Три концерти у Києві відвідали понад 30 000 слухачів. Один з концертів тривав 4 години. Батьки назвали його Eдвард Кенеді… А ми називаємо його - Великий Дюк Eллінгтон.

Вона була абсолютно переконана, що слово «джаз» вигадали білі, щоб відділити себе від чорних. І мала на це безліч причин. Вона мріяла  стати піаністкою та грати класичну музику, і їй чесно здавалося, що колір шкіри й гендер не стануть на завадіУсе почалося у дванадцять років.  Під час свого́ сольного виступу у Північній Кароліні вона помітила, що її батьків пересадили з першого ряду на гальорку, тому що не вистачало місця білим. Вона перервала концерт і гучно заявила, що поки батьки не повернуться на свої місця, вона не гратиме. Її називатимуть Нельсоном Манделою у спідниці, і тексти її пісень стануть маніфестами у боротьбі за рівні права. Вона не хотіла бачити білих на своїх концертах, і вони відверто боялися на них ходити. У її голосі й очах була пристрасть, глибина, біль і лють – й публіка майже ніколи не бачила її усмішки. Аби заробити на навчання у престижній Джульярдській школі, вона вимушена була грати диявольську музику в клубах Атлантік Сіті, а щоб мати про це не дізналася – вигадала собі нове ім’я. Перший чоловік був просто нікчемою, а другий став її менеджером і швидко зрозумів, скільки грошей вона може йому принести, особливо якщо вчасно її вдарити й накачати наркотиками. Вона стала некерованою, музиканти не знали, що вона втне наступної миті. Їй хотіли винайняти охоронця, але не для того, щоб захистити від фанів, а навпаки – захистити публіку від неї. Розчарована американським шоу-бізнесом і недолугою боротьбою за права, вона покидає Америку та їде до Ліберії, а потім надовго осідає в Європі. Але й тут усмішка не повернеться на її обличчя. Лють знову візьме гору. Скандали, психічні розлади, напади на людей зі зброєю, проблеми з податками – усе це мало кого зробить щасливим. На сцену вона повернеться завдяки рекламному ролику «Шанель» і фільму «Точка неповернення», де звучатимуть її пісні.  Вона спробує повернутися не лише на сцену, а й у нормальне життя, але рак забере у неї останні сили. Десь в інших світах вона точно концертує, усміхається і грає своїх  улюблених Брамса та Бетховена. Батьки назвали її Юніс Кетлін Ваймон, публіка нагородила її титулом «Жриця соулу», а ми називаємо її Легендарна Ніна Сімон.

Коли він пішов із життя, один із журналістів написав: «До біса календарі! День його смерті – це кінець двадцятого століття». І в цьому є частка істини. Історія його життя – це історія Америки двадцятого століття й уособлення американської мрії. Постійні гойдалки та ціла купа суперечностей. Його вигнали зі школи, він не знав нотної грамоти, але став найулюбленішим співаком, без перебільшення, мільярдів. Він отримував по двадцять тисяч листів на день від шанувальниць, але не був щасливим у чотирьох своїх шлюбах. Він міг спокійно розбити носа комусь зі своїх кривдників у барі та незавжди делікатно вирішував свої професійні справи, але жертвував мільйони на благодійність. Він завжди підтримував демократів, хоча знав, що його успіх залежить від консерваторів. Він втрачав кохання, гроші, роботу і найдорожче, що в нього було, – голос. Його називали людиною минулого, але він довів, що це минуле буде актуальним і через п’ятдесят, і через сто років. Про його нестерпний характер ходили легенди, але саме цей характер допомагав йому боротися за права чорношкірих і євреїв. Він допомагав Кеннеді стати Президентом, а його самого звинувачували у прихильності комуністам. Він ніколи не спростовував і не заперечував своїх зв’язків з мафією, але активно співпрацював із ФБР, коли викрали його сина. Він ніколи не гнався за модою, не зраджував своєму стилю і був справжнім крунером, але став еталоном для багатьох музикантів, які працюють у всіх жанрах. Під його пісні танцюють на днях народження і плачуть на похоронах. І його особливий оксамитовий тембр неможливо сплутати із жодним іншим. У день його смерті на вулиці Лас Вегаса загасили світло, а Емпаєр Стейт Білдінг підсвітили блакитним світлом під колір його очей. ℹ Його називали Френкі, The Voice, Містер Блакитні очі, Chairman А ми знаємо його як Легендарного Френка Сінатру.

Джаз - це вічна подорож. І жоден музикант не може назвати кінцевої станції. Ії подорож почалася у Бразилії. Вона слухала скрипку свого батька Наума і бачила його непросту подорож з Могильова світ за очі. І це були не пошуки кращої долі, це було питання життя і смерті. Вона слухала, як мама Ракель грає на старенькому фортепіано дивну музику і в сотий раз ставить на програвач платівки Френка Сінатри, Діни Вашингтон, Біллі Холідей, Біла Еванса та Оскара Пітерсена. Маленька дівчинка відкривала світ через програвач і розуміла, що кордонів не існує ні для музики ні для іі голосу. І перший кордон на шляху, який їй вдалось подолати це кордон Бразилії, а другий - це стереотип, що вона здатна співати лише боса нову. Разом з чоловіком у середині 60-тих вона перетинає кордон Штатів і потрапляє в епіцентр нового джазу. ЇЇ унікальний голос, який линув наче із серця, та здатність відтворювати у кожній мелодії політ вільної птахи підкорили не лише американську публіку. Попереду були гастролі Європою і знову захоплива подорож. Подорож країнами і стилями. Навіть півтора роки за гратами, за банальне зберігання кокаїну, не стали перешкодою на її шляху. Вона просто у буцегарні зібрала всіх, хто був закоханий у музику, закликала своїх славетних друзів-джазменів і після одногодинної репетиції влаштувала концерт, який транслювала наживо місцева радіостанція. Цей досвід вона перетворила на дорожню валізу з особливим ставленням до свободи у всьому. Вона обожнює фьюжн-джаз, і саме в цьому жанрі для її голосу у шість октав немає жодних перешкод. Він летить від альбому до альбому, від однієї премії Греммі до іншої, від титулів до державних нагород, від Чіка Коріа до Дізі Гілеспі, від Майлза Девіса до співпраці із власним чоловіком Аірто Морейро. Її подорож почалася у Бразилії, і нехай вона не закінчується ніколи. Джазовий журнал Down Beat чотири рази називав її найкращою джазовою співачкою. Президент Бразилії Фернандо Анріке Кардосо називає її послом міжнародних відносин Бразилії. А ми наливаємо її легендарна Флора Пурім.

Грати Джаз у Штатах у п’ятдесятих і шістдесятих і при тому не вживати нічого, навіть алкоголю, бути перебірливим у їжі, словах і друзях, мати семеро дітей і бути вірним і люблячим чоловіком здавалося неможливим. Але він був саме таким. Музика була в його житті з дитинства. Усі його брати й сестри на чо́мусь грали, йому дісталася укулеле, але її в будь-який час міг перемогти футбол, або мотоцикл. Він жив у Індіанаполісі, розвантажував кригу і фрукти, потім влаштувався зварювальником і думав, що саме в цьому полягає його талант. Він був спокійним, щасливим, уже одруженим – і саме тоді вперше почув Чарлі Крісчена з оркестром Бені Гудмена. Наступного дня він придбав гітару і підсилювач. Він почав учитися, просто намагаючись скопіювати соло свого кумира, і грав на повній гучності. Сусіди почали скаржитися. Він не зважав. Але прохання дружини було́ законом. Він просто відклав вбік медіатор і почав грати подушечкою великого пальця. Так було набагато тихіше, а ще – глибше та інтимніше. Так народився його унікальний стиль. За його великим пальцем спостерігали всі, і ніхто не міг зрозуміти, як можна грати з такою швидкістю Він не знав нот, але досконало знав акорди і на слух за декілька хвилин міг підібрати безліч мелодій. Спочатку були маленькі клуби + невідомість + відсутність грошей. Потім у формулі сталою величиною залишилася тільки відсутність грошей. Одного вечора в Гарлемі він зустрів Леса Пола та Джорджа Бенсона і поскаржився на злидні. Лес Пол порадив йому стати ближчим до людей. Він замислився і пішов на компроміс. Колеги по сцені почали звинувачувати його у комерціалізації, а джаз отримав мільйони нових прихильників. Він почав записувати більш популярну музику, але на концертах ніколи собі не зраджував і грав тільки те, що йому подобалося. Він був перфекціоністом і рідко коли був задоволений власною грою, але за своє коротке життя він встиг цілковито змінити уявлення про гітарний звук і техніку. Його нескінченно цитують гітаристи та вивчають його метод гри октавами й великим пальцем правої руки. Коли молоді музиканти запитували його про секрети майстерності, він відповідав: «Я нічого не знаю про терміни, які ти називаєш. Я не можу тобі дати відповіді. Я граю не так, я граю те, що чую». ℹ Батьки назвали його: Джон Леслі, а ми називаємо його легендарний Уес Монтго́мері.

Він просто був першим. Першим і кращим учнем чиказької синагоги. Першим керівником, який у 30-ті роки об’єднав у своєму оркестрі музикантів із різним кольором шкіри. Першим із джазменів, кому випала честь виступити в знаменитому Карнґі-Хол. Першим, хто поєднав у своїй музиці Джаз і Класику. Першим, хто додав до класичного складу оркестру віброфон та електрогітару. Першим, хто приїхав з гастролями в СРСР і, подейкують, що саме він запобіг Карибській кризі та вивів у Радянському Союзі джаз із підпілля. До речі, при відвідуванні Красної площі, він настільки був заворожений ритмом, який видавали, карбуючи крок, курсанти кремлівського полку, що дістав кларнет і заграв народну пісню. Наступного дня заголовки газет були такими: «Король свінгу під акомпанемент солдатських чобіт виконує джаз в серце комунізму!». Так, він був першим. І повинен був ним стати, тому що насправді він був 9-тим у родині з 12-х дітей. Син переселенця із Білої Церкви, який дуже добре пам’ятав своє голодне дитинство і допомагав всім численним родичам. З кожним музикантом свого оркестру він торгувався до останнього пенні. І саме злидні змусили його їхати на перші гастролі Штатами на власних машинах оркестрантів: грошей винайняти автобус просто не було. Він заробив свій перший мільйон у 30 років, але ніколи не зупинявся. Слава не стала для нього запаморочливою, - навіть у 50 років він продовжував брати уроки гри на кларнеті. Так, він був першим і єдиним, кого називають Королем Свінгу або Королем кларнету. Батьки називали його Бенджамен, а ми називаємо його - Легендарний Бені Гудмен.

У фільмі Філіні «Репетиція оркестру» хлопчик запитує у арфістки: «А куди іде музика, коли ти перестаєш її грати?» Ми не знаємо, куди іде музика, але точно знаємо, звідки вона може прийти. Можливо від мами, яка давала уроки гри на фортепіано сама і винаймала викладачів за 25 центів? Можливо з вуличного ярмарку, який так бентежить своєю щирою дитячою радістю і передчуттям чуда? Можливо з кабаре, де напівоголені дівчата потребують особливої синхронності з музикантами, а можливо з оркестрової ями, де можна спостерігати за рухами рук та ніг наймоднішого піаніста у місті. А можливо музика приходить з постійних переїздів і пошуків роботи у крутих біг-бендах. Так, музика може прийти звідусіль, але найголовніше, щоб вона йшла від серця. Грати те, що в серці, і в голові думати про те, що ти граєш… А ще додати жаги і пристрасті, особливого ставлення до ритму і дозволити майже всім своїм оркестрантам бути солістами. Можна запрошувати тільки найкращих, вдосконалювати техніку. Зробити так, щоб твій оркестр впізнавали з перших нот, писати хіти і ніколи не втрачати почуття гумору. Навіть коли ти керуєш своїм біг-бендом з інвалідного візка. Саме його оркестр можна вважати найкрутішим живим джазовим університетом, і саме він як ніхто розумів, що музику потрібно берегти, заснувавши своє музичне видавництво. Так, ми не знаємо куди іде музика, якщо її перестають грати, але його музика надійно зберігається у серці кожного, хто любить свінг і звучання класичних біг-бендів. Його музику бережуть у численних залах слави, музичних академіях і навіть у Бібліотеці Конгресу США. Батьки назвали його Вільям Джеймс, радіоведучий із Канзас Сіті у 1936 році нарік його графом, публіка і критики називала його Король Свінгу, а ми називаємо його Легендарний Каунт Бейсі.